ФОНЕТИКА ЯК

НАУКА

ВСТУП ДО МОВОЗНАВСТВА. ОБ’ЄКТ ФОНЕТИКИ. СЕГМЕНТНІ І

СУПЕРСЕГМЕНТНІ ОДИНИЦІІ. 3 АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ЗВУКІВ. АРТИКУЛЯЦІЯ.
ГОЛУБОВСЬКА
ФОНЕТИКА ЯК НАУКА

Мова як матеріальне явище має звукову природу, чим забезпечується можливість

звукової комунікації відповідної мовної спільноти. Цей аспект мови вивчає фонетика.
Фонетика (грец. qxovriTiKÓc — звуковий) — розділ мовознавства, який досліджує
звукову будову мови: звукові одиниці, закономірності їх поєднання, фонетичні
процеси, природу і структуру складу, наголос та інтонацію.
Залежно від того, в якому аспекті досліджують фонетичні явища, фонетику розмежовують на кілька підрозділів:
1. За предметом вивчення:
— окрема фонетика, яка описує фонетичну систему конкрет-ної мови з урахуванням специфіки фонетичних
одиниць,
— порівняльна фонетика, яка здійснює порівняльне дослідження звукової будови різних мов у теоретичному
аспект; і з лінгводидактичною метою — для вибору оптимальних методик навчання іноземної мови з
урахуванням неминучих відмінностей у звуковому складі порівняно з рідною.
2. За часовим аспектом:
— описова фонетика, яка має завданням аналіз фонетичної
системи певної мови в синхронічному аспекті;
— історична (діахронічна) фонетика, що передбачає з’ясування причин, характеру і динаміки змін в інвентарі
фонетичних одиниць мови впродовж певного історичного періоду.
3. За методами дослідження:
— теоретична фонетика, яка застосовує теоретичні методи;
— експериментальна фонетика, яка послуговується емпіричними методиками і прийомами, зокрема слуховим
аналізом, до якого залучають фахівців-фонетистів з особливим тренованим фонетичним «слухом».
 Одиниці і підсистеми фонетичної системи
Фонетичну систему кожної мови утворюють одиниці двох типів: сегментні і несегментні.
Сегментні (лат. segmentům —виокремлена частина, відрізок) одиниці можна вичленувати в
мовному потоці як дискретні і проаналізувати поза їхнім зв’язком з іншими подібними одиницями.
З матеріального погляду вони є відрізками звучання. До них належать фонеми, склади, т. зв.
фонетичні слова.
Несегментні (надсегментні, супрасегментні) одиниці не можуть матеріально реалізуватися поза
межами сегментних одиниць. їх неможливо вичленувати, однак можна описати і класифікувати
відповідно до їхніх акустичних характеристик і форм вияву у складі, слові, словосполученні,
реченні. До несегментних одиниць звукової будови мови належать наголоста мелодика в усіх її
проявах.
Відповідно до одиниць аналізу у фонетичній системі виокремлюють кілька підсистем:
1)фонічна підсистема, яку утворюють сукупність фонем окремої мови, а також типових
складів.
2) просодична підсистема, яка охоплює надсегментні явища (наголос, мелодику, висоту тону,
гучність, тембр, тривалість тощо). Інакше кажучи, це підсистема фонетичних засобів які
реалізуються в мовленнєвих сегментах і виконують конструктивносмислорозрізнювальну
роль;
3) силабічна підсистема, що становить у кожній мові сукупність типових складів і їх
комбінацій.
У кожній із підсистем фонетичної системи мови мовознавці визначають типові для неї
одиниці аналізу, послуговуючись при їх описі відповідними поняттями і термінами.
 АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ОДИНИЦЬ ЗВУКОВОЇ БУДОВИ

Одиниці звукової будови мови є складними,

різнобічними явищами, які вивчають у різних
аспектах відповідно до їхньої матеріальної природи
і потреби з’ясувати конкретні властивості та
характеристики. Основними аспектами вивчення
звукової будови мови є фізичний, фізіологічний та
власне лінгвістичний.
 ФІЗИЧНИЙ АСПЕКТ ВИВЧЕННЯ ЗВУКІВ МОВИ ТА ЇХ АКУСТИЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ

Звук мови, як і будь-який інший, є акустичним явищем, яке досліджує спеціальний розділ фізики —
акустика (грец. акогхгакоо — слуховий). Відповідно цей аспект вивчення мовлення називають акустичним,
або фізичним.
Звук виникає внаслідок коливання пружного середовища — повітря, води тощо. Мовний апарат людини
здатен продукувати два основні різновиди звуків: тони і шуми. Тон є сукупністю багатьох простих
періодичних коливань певної частоти, які називають гармоніками. (як приклад звучання гітарної струни)
Шум — коливання неперіодичного, негармонізованого характеру. Тони і шуми, а також їх поєднання у
кожній з мов світу представлені відповідними типами звукових одиниць у певному кількісному
співвідношенні, основними серед яких є голосні, що творяться тільки тоном, і приголосні, утворювані
тонами і шумами в різному співвідношенні.
Властивості звуків поділяють на якісні та кількісні. Висота звука залежить від частоти коливання
коливного тіла, наприклад гітарної струни, голосових зв’язок людини тощо. Між висотою звука і частотою
коливання існує прямо пропорційна залежність: що більша частота коливань, то більша висота звука.
Сила звука залежить від амплітуди (лат. amplitudo -величина, розмах, широчінь) коливання — найбільшого
відхилення коливної від певного значення, умовно прийнятого за нульове. Звуковою реалізацією певної
амплітуди є гучність. Слуховий апарат людини ефективно працює на сприйняття звукових утворень, коли їх
інтенсивність не перевищує поріг прийнятної для неї гучності, який становить 130— 150 дБ. За тривалої дії
звуку з вищим показником спостерігається поступове погіршення слуху.
• Тембр (франц. timbre — дзвоник) — це специфічне забарвлення звука, яке залежить від положення
формант у його частотному спектрі. Формантою називають ділянку посилення енергії у спектрі звука.
Саме завдяки характерному тембру, який «творить» неповторну якість звука, людина може розрізняти звуки
однакової висоти, різні за джерелом творення (голоси людей, звучання музичних інструментів тощо).
Тембр залежить від того, які обертони супроводжують основний тон, яка їх інтенсивність і в яких ділянках
звукових частот утворюються їх скупчення .
• Тривалість звука — це кількісна характеристика його звучання в одиницях часу. Так, приголосні звуки
поступаються за тривалістю голосним, короткі голосні — довгим, ненаголошені голосні — наголошеним
тощо
Акустичну природу мови досліджують за допомогою різних типових прийомів, основними
серед яких є:
1) кімографічний прийом, який ґрунтується на застосуванні кімографа
2) електроакустичні прийоми:
— осцилографічний;
— спектрографічний;
Комплексне застосування зазначених прийомів забезпечують сучасні комп’ютерні програми-
аналізатори, які іноді називають «видимим мовленням», наприклад Sound Forge та ін.
Американські мовознавці Роман Якобсон, Морріс Галле і Гуннар Фант у 50-ті роки XX ст. опрацювали
модель акустичних диференційних ознак фонем з використанням найновішого на той час звукового
спектрографа. Ці ознаки вони згрупували у 12 бінарних (лат. blnarius — подвійний, двочастинний)
протиставлень фонем з урахуванням характеру звучності і тону:
1) голосність/неголос-ність — у 7) компактність/дифузність — компактні
голосних чітка формантна структура; характеризуються концентрацією енергії в центральній
2)приголосність/неприголосність частині спектра;
8) низькість/високість — для низьких характерне
3) перервність/неперервність —
переважання концентрації енергії в нижніх зонах спектра,
переривчастими є зімкнені і дрижачі
що супроводжується більшим об’ємом ротового
приголосні; резонатора;
4)глоталізованість/неглоталізованість 9) бемольність /небемольність — пониження формант
— тоталізовані приголосні спектра, характерне, наприклад, для огублених голосних;
вимовляються з додатковим зімкненням 10) дієзність/недієзність — посилення високих формант
у гортані; спектра, характерне для м’яких і пом’якшених
приголосних;
5) різкість/нерізкість 11) напруженість/ненапруженість —для напружених
характерний більший звуковий тиск
12) носовість/неносовість — носові акустичні
6) дзвінкість/глухість; характеристики мають носові (назалізовані) голосні (q, о)
та приголосні (|т|, |п|).
 ФІЗІОЛОГІЧНИЙ (АРТИКУЛЯЦІЙНИЙ) АСПЕКТВИВЧЕННЯ ЗВУКІВ МОВИ

Мовний апарат людини. Звуки мови утворюються завдяки роботі мовного апарату — сукупності
спеціальних органів, що має центральну і периферійну частини.
Центральний мовний апарат утворюють спеціалізовані ділянки кори півкуль головного мозку,
що відповідають за мовно-мисленнєву діяльність, під дією нервових імпульсів якої виникає
усвідомлювана м’язова активність — зона Брокй і зона Верніке
Периферійний мовний апарат утворюють голосові зв’язки, а також органи і частини людського
організму, що мають фізіологічні функції, безпосередньо не пов’язані з мовленням: язик, зуби,
піднебіння і т.д.
Дихальний апарат становлять:
1) діафрагма 2) легені 3) бронхи;4) трахея, або дихальне горло
Власне мовний апарат становлять чотири порожнини: 1) гортань; 2) глотка; 3) порожнина
рота; 4) носова порожнина.
Усі органи периферійного мовного апарату залежно від їхньої здатності змінювати свою форму чи
положення при артикуляції звука поділяють на активні (голосові зв’язки, язик, глотка (задня її
частина), м’яке піднебіння, губи, язичок) і пасивні (тверде піднебіння, зуби, альвеоли).
Артикуляція звуків. Периферійний мовний апарат людиниід впливом нервових імпульсів, що
надходять із мовних центрів мозку, виконує сукупність дій для творення певного звукового
сегмента (фонеми), тобто здійснює артикуляцію звуків.
Артикуляція— робота мовного апарату, спрямована на творення звуків мови.
Артикуляція окремого звука охоплює три фази:
1) екскурсія — перехід мовних органів від стану спокою до готовності артикулювати звук;
2) витримка — сам процес вимовляння звука;
3) рекурсія— повернення органів артикуляції у попередній стан.
 ДОСЛІДЖЕННЯ ФІЗІОЛОГІЇ ЗВУКОВОГО МОВЛЕННЯ.
Роботу мовного апарату, тобто фізіологію мовлення, досліджують за допомогою низки типових інструментальних
прийомів, які називають ще соматичними:
1) палатографування (лат. palätum — піднебіння), яке полягає в отриманні палатограми — відбитка язика на піднебінні
при вимовлянні звука. Таку саму процедуру, але без штучного піднебіння, називають прямим палатографуванням;
2) рентгенографування, що передбачає отримання рентгенівських знімків, які фіксують положення органів артикуляції
на певному її етапі;
3) кінорентгенографування — прийом, який дає змогу спостерігати у вигляді рентген-фільму артикуляційні рухи мовного
апарату в їх динаміці;
4) кінофотознімання, що фіксує у вигляді позитивного фотозображення або короткотривалого фільму вигляд органів
артикуляції
Артикуляційний аспект вивчення звукової будови мови, крім власне теоретичного, має незаперечне прикладне значення —
спираючись на опис відповідних артикуляцій, мовознавці створюють посібники і підручники для вивчення певної мови
іноземцями, методики подолання типових вад у вимовлянні певних звуків чи їх комбінацій (цим займаються фахівці-
логопеди).
•