Жінка проти системи:

modus operandi Мілени

Рудницької
Мілена Рудницька народилася у знаній родині Рудницьких 15
липня 1892 р. у м. Зборові (тодішня Австро-Угорська монархія,
нині Тернопільщина). Сербським ім’ям Мілена завдячує батькові
Іванові, котрий після закінчення юридичного факультету
Львівського університету працював нотаріусом у різних містечках
Західної України. Мати Іда після завершення початкової школи,
присвятила себе вихованню п’ятьох дітей. Іда за походженням була
єврейкою, а Іван – давнього українського роду.
Як згадувала Мілена у своїх спогадах: «Татко був для мами
надзвичайно добрий, був її учителем, опікуном, оборонцем. Дбав
про її здоров’я і вигоди. Впровадив її у свій світ і провадив її аж до
смерті з великою терплячістю і вирозумінням…». Після раптової
смерті чоловіка 1906 р. Іда з дітьми переїхала до Львова…
Початкову освіту Мілена отримала вдома. Згодом відвідувала
класичну гімназію у Львові, а 1910 р. вступила на філософський
факультет Львівського університету, де отримала диплом учителя
філософії і математики.
Розум та інтереси нації
1917 року М. Рудницька захистила докторську дисертацію на екзотичну, як для тодішнього
українського суспільства, тему «Математичні основи естетики Ренесансу». Проте
викладачем не стала — дуже багатьом українським інтелектуалам 1920–1930-х років
закрили дорогу до роботи у вищій освіті. Це була прерогатива поляків. Але одна з
характерних рис тогочасного галицького українства — здатність опиратися зневірі. Такою
була й волелюбна Мілена Рудницька.

По закінченні університету Рудницька отримала диплом учителя філософії та математики.

Вийшла заміж за адвоката та журналіста Павла Лисяка. 27 жовтня 1919 року у Відні в них
народився син — майбутній відомий український історик, політолог і публіцист Іван
Лисяк-Рудницький. Але Павло Лисяк покинув сім’ю. Під час визвольних змагань Мілена
Рудницька рвалася до боротьби, але могла працювати лише на військовій кухні. «Жінки
пішли туди, куди вимагав розум і інтереси нації», — казала Рудицька.

У 1921–1928 роках викладала в гімназії, вчительській семінарії, на Вищих педагогічних Павло Лисяк,
курсах у Львові. У 1923-му здобула диплом із педагогіки та дидактики. Але основною (чоловік Мілени Рудницької)
нивою її діяльності став жіночий рух.
Ще в 1919 році Мілена Рудницька взяла участь у створенні Національної ради українських
жінок у Кам’янці-Подільському. У 1921-му увійшла до Головного відділу Союзу українок, а
в 1928-му очолила його.

«Щойно в останніх десятках літ жінка стала громадянкою, суспільною істотою у

вищому значенні цього слова… Вона почала приймати участь в усіх зорганізованих проявах
життя свого народу, в ній зародилося почуття свого народу, у ній зародилося почуття
громадянської відповідальності, поширився її світогляд, а через те зросла також її
вартість як жінки і матері», — писала Мілена Рудницька в 1922 році.
У 1934-му вона очолила Український жіночий конгрес у Станиславові
(тепер Івано-Франківськ) і стояла біля джерел організованого руху
українських жінок на світовому рівні. Того самого року окремою
книжкою вийшла її програмна праця «Українська дійсність і завдання
жінки».

За керівництва Мілени Рудницької Союз українок мав 100 тис.

учасниць, але і його двічі забороняла влада: 17 лютого 1929-го — за Мілена Рудницька у колі учасниць
українського жіночого конгресу у Відні,
збір коштів на підтримку Комітету допомоги політичним в’язням, 5 1921 рік
травня 1938-го — за участь у роботі Контактного комітету —
об’єднання українських сил для координації політики. Союз українок,
утім, пережив польську владу на Галичині, його ліквідували «перші
совіти». Тоді, щоб уникнути переслідувань, Рудницька заснувала
«Дружину імені княгині Ольги».

Відкриття зїзду Союзу українок. Львів, 9

жовтня 1937 року
Мілена Рудницька також була журналісткою. У 1919–1920
роках співпрацювала з редакцією часопису «Наша мета». У
1922–1925-му — редактором жіночої сторінки в
найпопулярнішій тоді галицькій газеті «Діло». Останнє
видання було друкованим органом Українського
національно-демократичного об’єднання (УНДО). Згодом
була редактором періодичних видань Союзу українок, а
саме «Жінка» (1935–1939) та «Громадянка» (1938).
 Пацифікація та голодомор
Окремою сторінкою діяльності Мілени Рудницької є політика. Вона була посолкою
(депутаткою) у польському Сеймі від УНДО в 1928–1935 роках, членом
Української парламентарної репрезентації. Як депутатка працювала в освітній
комісії та комісії із закордонних справ. Після пацифікації, влаштованої польською
владою на Галичині, стала однією із ключових політиків, завдяки яким світ дізнався
про реальне життя українців у державі, що виставляла себе як католицька й
претендувала на роль носія культури Заходу в Східній Європі. Загалом відзначалася
активним неприйняттям тоталітаризму: після зустрічі з диктатором Беніто
Муссоліні написала різку критичну статтю, у той час як частина суспільства
ідеалізувала авторитарних лідерів. Проводила антикомуністичну діяльність.
Ґрунтовності заяв Рудницької про пацифікацію сприяли її тісні зв’язки як
із греко-католицькою церквою, так і з оунівським підпіллям. Дослідниця
життя і спадщини митрополита Андрея Шептицького Ліліана Гентош
підтверджує, що ієрархи збирали й надавали докази знущань польської
адміністрації над українцями. Звісно, представникам польського
політикуму був не до снаги опір українства, і в хід пішли навіть особисті
образи. Так, на початку 1932-го Валєвський, представник Безпартійного
блоку співпраці з урядом (або ББ, як його коротко називали), клубу
прихильників політики Юзефа Пілсудського, назвав Рудницьку
«берлінською агенткою». Це сталося прилюдно, під час засідання освітньої Конференція про Голодомор в Україні у
комісії Сейму. Депутатка подала в арбітраж, але позаяк більшість у Відні 16–17 грудня 1933 року. Біля
Мілени Рудницької сидять єпископ
парламенті утримували члени ББ, суддею хотіли призначити однопартійця
Никита Будка, Мирон Горникевич. У
кривдника. Справа не мала перспективи. другому ряді журналіст Володимир
Лотоцький, юрист Айталь Вітошинський,
посол Сейму Зиновій Пеленський,
делегат Українського допомогового
комітету у Варшаві Левко Чикаленко
«З огляду на такий склад суду, небувалий у парламентській практиці судів честі, заявляю, що можу зректися
слідства супроти посла Валєвського у складі сатисфакції за заподіяну мені зневагу», — цитувала слова Мілени
Рудницької газета «Діло» від 21 лютого 1932-го.

Та після цього вона не зневірилася. Наступного року депутатка вела мову в Лізі Націй про Голодомор в Україні. Під
час одного з політичних засідань у справі польсько-українського порозуміння у Варшаві 24 травня 1933-го було
сказано, що проблема Голодомору мала б цікавити польську громадськість так, як радянських людей збільшення
безробіття в Польщі, що ослаблення сусідньої держави у будь-який спосіб корисне для Польщі…

Коли в 1935-му керівництво УНДО, сподіваючись досягти компромісу з владою, пішло на політику нормалізації
відносин, Рудницькій не дозволили втретє стати депутатом Сейму. Діячка не повірила в щирість цієї політики з
польського боку й вийшла з УНДО. Опонентами нормалізації були і відомі члени УНДО Дмитро Левицький, брат
Мілени Рудницької Іван Кедрин-Рудницький. У підсумку справді виявилося, що нормалізація була лишень
варіантом м’якої асиміляції національних меншин, частиною політичної гри. Цей курс українські лідери Галичини
визнали недійсним у грудні 1938 року.
Життя та праця на чужині
З приходом «перших совітів» і забороною Союзу українок Мілена Рудницька спершу
заснувала жіночу «Дружину імені княгині Ольги»,
але й цього тоталітарна система не терпіла. Тож активістка змушена
була емігрувати до Кракова, А потім до Берліна й Праги, де навчався її син. Іван
Лисяк-Рудницький успішно захистив докторську дисертацію в Карловому
університеті. Бажання підтримати сина стало, напевно, одним із мотивів для
подальшої наполегливої праці діячки. У 1944-му за її редакторства в Празі вийшов
збірник «Західна Україна під большевиками», наклад якої згодом знищили в
підконтрольній Москві Чехословаччині. Удруге збірник видали в США 1958 року,
втретє презентували уже в Україні на Форумі видавців у Львові 2016-го.

Перебуваючи на чужині, не полишила Рудницька й громадської діяльності.«По війні Мілена Рудницька (у центрі) в
вона відразу старалася скоординувати працю жінок на внутрішньоукраїнському складі президії Союзу українок
відтинку та відновити контакти, які українці мали в Женеві. При першій нагоді
перейшла — таки пішки, через гори, бо транспорт ще не був наладнаний, — до
Швейцарії, де намагалася виступати як речник українського жіноцтва», — згадувала
історик, активістка жіночого руху та видавець праць Рудницької Марта Богачевська-
Хом’як.
У 1948 році М. Рудницька стає представницею Української національної ради у Швейцарії. У Женеві заснувала
Український допомоговий комітет, який посприяв виїзду з Чехословаччини на захід понад 500 українських родин.
Фактично цих людей урятували від заслання до Сибіру, а багатьох і від смерті. У 1950 році й сама Рудницька
виїхала до США, де намагалася влитися в жіночий рух. Та не вийшло: в Америці були інші суспільні умови, далася
взнаки й зміна поколінь. Тож уже в 1950-х вона повернулася до Європи й осіла в Мюнхені. Протягом 1950–1958
років Мілена Рудницька співпрацювала з газетою української діаспори в Сполучених Штатах «Свобода», а в 1956–
1960-му й з українською редакцією «Радіо Свобода» в Мюнхені.

Уже в літах Мілена Рудницька багато уваги приділяла релігії, вочевидь, піддавала рефлексії власне життя і події,
учасницею та свідком яких їй випало стати. У 1963-му однією з перших прийняла звільненого з радянських таборів
патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого. Того самого року побачила світ книжка Рудницької «Дон Боско. Людина.
Педагог. Святий», а в 1970-му були опубліковані її «Невидимі стигмати». Останнє видання присвячене Йосифу
Сліпому. Готувала діячка й спогади, але не судилося через хворобу.
Мілена Рудницька померла 29 березня 1976 року. Поховали її в Мюнхені, а в 1993-му
перепоховали у Львові. Чи не найкращою лаконічною характеристикою цієї діячки стали
слова вже цитованої вище Марти Богачевської-Хом’як: «Вона, без сумніву, була ідейною,
відданою патріоткою України, країни своїх батьків. Цей патріотизм був для неї
природним, невимушеним, не йшов урозріз з єврейським походженням її матері. Навпаки, її
мати була українкою в такий самий спосіб, як і її батько, бо вони були мешканцями тієї
самої землі. Завжди патріотична, Рудницька також дивилася на справи з дуже
раціональними, обдуманими та цілеспрямованими міркуваннями».