ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ

В УКРАЇНІ В КІНЦІ 80 НА
ПОЧАТКУ 90 РОКІВ

Виконав студент 201-МН

ЗФПО “КММФК”
Стасула Святослав Русланович
1982–1988. Сумська область. Сільський вчитель після уроків 1977–1987 роки. Ліворуч ‒ елітний пасажирський транспорт. У таких санях міг їздити
повертається додому. Цією дорогою ходив до школи і я. Освітлення не голова колгоспу або місцеві «князі» з КПРС. Селянину їх давали лише у найкритичніший
було. Щоб не залишити кирзових чоботів у цій багнюці, ми світили момент. Наприклад, відвезти хворого в лікарню. Зимою не було іншого транспорту, крім
ліхтариком. Але не завжди були батарейки. Тоді ми підпалювали сірника
саней ‒ більшість доріг не чистили. Праворуч на фото стоїть жінка з каністрами на старих
і ховали його до рукава, щоб вітер на задув ‒ так підсвічували. Ця
дорога не змінилася досі. Робити її ні для кого ‒ в селі залишилося дуже
санках. Вона «приїхала» в магазин купити керосин для гасової лампи.
мало людей.
1987–1991 роки. Донбас. Коли ми зайшли до цього
1983–1986 роки. Дітей постійно готували до війни ‒ це
величезного заводу, я побачив лише сіру землю, купу
була основа радянського ідеологічного
арматури та безкінечні труби. І раптом звідкись виринула
виховання. Звичайних іграшок було дуже мало, але на
постать: у сірому ватнику та кирзових чоботях. Я одразу
військову тематику ‒ купа. Якщо придивитися, окрім
подумав, що там працюють раби.
автомата ліворуч, можна побачити ще й іграшковий БТР.
 1987 рік. Триптих. Це звичайний віз, на
якому возили бог знає що: на нього кинули
брезент і звалили хліб. Щоправда тоді ніхто
з цього трагедії не робив.

1987 рік. Триптих. «Хліб усьому голова», ‒ говорили в

Радянському Союзі. Усі люди на фотографії, очевидно,
пережили голод 1932–33 років. Про це тоді говорили лише в
тісному колі. Мій батько та колега по роботі розповідали, як
їх ледь не з’їв місцевий канібал.
 1987–1992 роки. На фото батько з двома
синами та дружиною. У жінок в селі доля
тяжча, ніж у чоловіків. Все господарство та
1987 рік. Триптих. У середині 60-х селяни майже побут ‒ на їхніх плечах.
перестали пекти хліб. А у цьому селі ліквідували ще й
місцеву пекарню. Тож хліб завозили з району. Вантажівка
привозила його у магазин, до якого була дорога із твердим
покриттям. Потім хліб перевантажували на віз із кіньми або
зимою на сані, аби розвезти в інші магазини, розкидані по
селу. Автомобіль не міг проїхати тими «дорогами».
 Зрідка до нього приїжджали гості. Наприклад, друг дитинства,
який давно жив в іншому селі. Він привіз портвейн ‒ дешевий
радянський шмурдяк, який дуже добре давав в голову.

1977–1982 роки. Останні жителі

ліквідованого села в Білорусі. Не
бажаючи підтримувати
інфраструктуру для маленьких сіл,
радянська влада переселяла їхніх
мешканців. Ця сім'я не захотіла
покидати «неперспективне» село.
Люди на фото хотіли померти там, де
народилися. Глава сім'ї ‒ без правої
ноги. У нього не було протезу ‒
1989–1992 роки. Діти у селі хотіли
1987–1990 роки. Гуртожиток №5 у
якнайшвидше вирватися у місто. Вони
Києві. Більшість робітників були вихідцями із
бачили подовбані руки батьків і матерів, та й
сіл і не мали свого помешкання. Радянські
самі вже знали, що таке тяжка праця. Але до
організації будували для них дешеве житло:
1974 року покинути село було майже
довгий коридор, кімнати по 4-6 ліжок, на поверх
неможливо. Селянам не давали паспортів ‒ це
одна загальна кухня і туалет. Душова (щось на
було офіційне рабство. Навіть щоб поїхати у
зразок суспільної бані) лише одна ‒ на першому
місто у справах, потрібно було взяти довідку.
поверсі або в підвалі. Хоча це житло було
Тож треба було мати великий блат, щоб діти
тимчасове, але більшість людей під час
отримали паспорт. Всім, кому вдавалося
Перебудови не встигла отримати державні
вирватися із села, переважно потрапляли в
квартири, і змушена була жити в гуртожитках все
1985–1990 роки. Цей хлопчик досі живе в цій 1985–1990 роки. Приймальня у Львові. Люди
гуртожитській кімнаті уже зі своїм сином та прийшли задовго до відкриття й очевидно не
дружиною. Його мама з сестрою ‒ в сусідній. перший раз. У таких закладах можна було дуже
Дбайливий тато давно пішов до іншої жінки. довго чекати чиновника і піти спіймавши облизня.
1985–1990 роки. «Дефіцит викинули». В СРСР
чи не більшість товарів для звичайних громадян
були дефіцитними. Щоб «дістати» дефіцит, треба
було знати «потрібних» людей. Найчастіше перед
державними святами траплялися чудеса ‒ дефіцит
«викидали». Часто продавали із чорного входу
магазину. Але «сарафанне радіо» діяло. У
довжелезних чергах часто траплялися конфлікти,
коли якийсь розумник хотів пролізти поперед всіх.
1987–1989 роки. Американець приїхав. Пізня
Перебудова. В Київському будинку моди
влаштували показ мод для лише одного
американського бізнесмена (чоловік без
волосся по центру). Перед іноземцями
плазували і відкривали всі двері. Пізніше
з’ясувалося, що цей американець «філософ» та
колишній хіпі. Врешті до Америки повіз ватні
тілогрійки, авоськи і шапки-вушанки.
Талони на труси. Як жилося у СРСР у рік
проголошення незалежності України
Так, наприклад, ГАЗ “Волга” у 80-ті роки коштував близько 9 тис. рублів, радянський дорожній “стандарт” ВАЗ-2105
«Жигули» –7,5 тис. рублів, на початку 90-х його ціна, підігріта інфляцією, перевалила за 8 тис. рублів. Різні
модифікації “Запорожця” на початку 90-х коштували в межах 3–4 тис.
Така сама ситуація і з житлом. Люди могли практично все життя стояти у черзі на “безплатне” житло. Ринку
нерухомості фактично не було. Щоб придбати житло, треба було вдаватися по певних схем, наприклад, внести пай у
житлово-будівельному кооперативі. Ще один варіант – це купівля житла через розмін, коли одна сторона доплачувала
іншій за більшу площу розмінної нерухомості. А повноправними власниками своїх квартир українці вже стали після
набуття незалежності, діставши змогу приватизувати своє житло.
Повноцінного права власності на приватні оселі теж не було. Наприклад, сьогодні важко уявити, що отак просто
можна було виселити цілі масиви приватного сектору у київській міській смузі, які простягалися фактично до самого
центру української столиці.
Хтось би просто не захотів, а хтось би запросив чималеньку компенсацію. Але за Радянського Союзу подібних
“проблем” не було – власників приватних осель просто ставили перед фактом про виїзд і, щоб якось підсолодити
“пігулку”, часто пропонували їм квартири у збудованих на місцях їхніх осель багатоквартирних панельних будинках.
Проте на початку 90-х навіть слабенький потічок цих “благ” доби “застою” стає ще слабшим, а деінде практично
припиняється, а країна опиняється за крок від того місця, над яким вона балансувала всі роки свого існування – над
економічною безоднею.
Розповідь про переддень незалежності, про 1990 та 1991 роки – це насамперед розповідь про виживання людей в часи,
коли радянська імперія стрімко йшла на дно. І тому розповідь передовсім стосуватиметься предметів першої
необхідності.
Відрізні купони

Як не дивно, в Радянському Союзі метрополія, тобто Росія, за

винятком “вітрини” розвинутого соціалізму – столиці Москви,
жила почасти гірше, ніж союзні республіки. Тоді як карткової
системи в Україні у 70-х та 80-х років не було, деякі російські
регіони “не вилазили” з неї починаючи з 1970-х років.
Розповідає Євгеній Дем’янов: “У славному місті Братську з 78-го
року існувала карткова система. 200 г масла на людину, 1.5 кг
м'ясопродуктів. Називалося це 'картка-запрошення'. При цьому з
м'ясопродуктів ти міг купити на 1 талон (читай: на людину),
якщо 'викинули' або 1.5 кг м'яса, або сосисок, або пельменів, або
вареної ковбаси. Рятував котлетний фарш, який чомусь продавали
без талонів. За замовчуванням, відстоявши не одну годину і не
одну чергу. Бажано черги було займати одразу в різних
магазинах”.
Водночас зазвичай у великих російських промислових центрах,
особливо на Півночі, зарплата була більшою, ніж середня
зарплатня в Україні. “Вчителі отримували зарплату 250–350
рублів з урахуванням північного коефіцієнта 1,5. Робітники могли
отримувати від 450 до 800. А гроші витрачати не було на що”.
Якщо середня зарплата в Україні у 1970 році становила 115
рублів, то у 80-х вона вже зросла до 148 рублів і
продовжувала зростати для різних категорій працівників,
"ПОТІМ ВВЕЛИ ТАЛОНИ НА ТРУСИ-
але треба враховувати, що дані стосуються робітників і
МАЙКИ"
службовців, без згадки про менш оплачувані категорії).
Водночас у радянській Росії та країнах Балтії, а також у "І КІЛОМЕТРОВІ ЧЕРГИ ЗА ОЛІЄЮ,
деяких категорій працівників у Казахстані середня КОВБАСОЮ, БОРОШНОМ – ЗА ВСІМ"
заробітна плата була вищою, ніж в УРСР. Ще цікавим був
той факт, що українські колгоспники отримували
зарплатню, нижче за яку одержували лише сільські жителі
Середньої Азії. Про це свідчать дані радянського видання
"Народное хозяйство СССР за 70 лет", скани з якого можна
знайти на просторах інтернету.
Коли з харчовими продуктами стало зовсім туго навіть в
Україні, яка була головним їхнім виробником, то в 1990–
1991, ще до проголошення незалежності, вводять купони.
Вони були різного номіналу – від декількох до ста рублів і
видавалися за місцем роботи. Покупець оплачував продукти
чи товари рублями й паралельно давав купони на цю суму.
Продавець відрізав потрібну кількість купонів.
Грошова реформа Павлова
 22 січня 1991 року радянським людям оголосили, що за три дні вони мають поміняти свої
заощадження, які лежали десь під матрацами у купюрах 50 і 100 рублів зразка 1961 року.
Міняти можна було або на менші купюри, або на такі самі нові. Водночас встановлювалося
багато обмежень, наприклад, обмін мав бути не більше тисячі рублів на людину. Ця “реформа”
не спинила розкручування економічної кризи, понад те, вона викликала справжній шок у
населення. Люди намагалися отоварити наявні у них заощадження, хтось одразу побіг у каси
метро чи залізничні вокзали, де ніби ще можна було розміняти великі купюри чи купити
квитки наперед, а потім здати. Ретроспективно можна припустити, що ці експропріаторські дії
московського уряду привернули увагу широких мас та впливових еліт у союзних республіках
до закликів місцевих націонал-демократів вийти зі складу СРСР, що і сталося в кінці того ж
року.
 Офіційна причина реформи – боротьба з корупцією, як тоді розповідали по радіо, спекулянти і
хабарники накопичили багато грошей у купюрах 50 і 100 рублів, і тепер їхні заощадження
стануть простими папірцями. Та в житті якраз хабарники і корупціонери зуміли обміняти свої
гроші. Дехто з них знав про реформу за кілька днів до її початку. Забігаючи наперед, можна
сказати, що коли в країну ввірвалися ринкові відносини, то саме ця група мала найбільший
стартовий капітал. Інші ж втратили багато своїх заощаджень.
 Андрій Дегтяренко: “Батькам якимось чудом вдалося купили два синіх трикотажних
спортивних костюми у ці дні, бо треба було кудись вкласти гроші, аби зовсім не пропали.
Один з костюмів був дещо завеликим, а от другий взагалі ні на кого не налазив. Але ми потім
поміняли його на щось сусідам, так що нічого не пропало”
СРСР. Радянське дитинство

Про яке пишуть: “воно було

чудове, ми жили краще, ніж
нинішні діти”. Не сперечаюсь
– ми не сиділи в Інтернеті, бо
не мали його. Ми грались “у
війну”, потайки курили в
кущах, їли радянський
“Пломбір” (якщо могли його
знайти в магазині), цілувались
з дівчатами та бігали на танці.
 Але поряд з цим було й інше. Сірість,
убогість одягу. Нудотні шкільні
лінійки; ігри в “Зарніцу”; “Смотри
октябрятской пєсні”; “Сбори совєтов
отряда”; збір макулатури та
металобрухту, які потім
“бессмысленно и беспощадно” гнили
та іржавіли у шкільних дворах;
ходіння строєм на якихось ідіотських
парадах; комсомольські збори, де ми
дружно засуджували якусь
латиноамериканську хунту замість
організувати в школі дискотеку. Були
магазини, де, окрім хліба і молока в
пляшках та смаженої мойви, мені
запам’ятались сірий пакувальний
папір, обдерті прилавки і хамство
продавчинь.
Звичайний побут звичайної радянської людини

А ця добірка – радянський побут. Нічого особливого, так

тоді жила більшість. Тісні квартирки, які “давали
безкоштовно”. Що за ту квартиру треба було відпрацювати
декілька років на заводі чи фабриці – ніхто не згадує.
Грошей дійсно за неї не брали. “Давали” так. Але згадайте –
коли і хто міг продати ту квартиру, як це робиться зараз?
Дам відповідь – ніколи. Бо як “дали”, так і могли і забрати.
Та й не всім щастило ту квартиру отримати.
 СРСР. Радянський магазин
 Інколи. Звичайно, були і парадні фото магазинів, де прилавки
ломились від товарів. Кому цікаво – пошукайте. Зверніть, до
речі, увагу на асортимент – навіть на тих рекламних знімках
з ним не густо.

Вулиця. Будні радянської людини
Поряд із фотографіями з журналів, де радянські люди
дружно усміхненим строєм крокували до комунізму, мережа
пропонує й інші, непарадні. Це – неприкрашена радянська
дійсність. Рядові будні радянських сіл і міст.
Знову зроблю ремарку – було не лише це. Була і
радість, і зелень, була і краса. На фото все це є. Бо
життя не складається лише з бруду. Але, коли хтось
ностальгує за “великою державою”, то треба
говорити правду – у медалі завжди дві сторони.
 СРСР. Легендарна радянська столова

 Як же не згадати про радянський “общєпіт”, де на “піісят” копійок можна було

смачно і корисно поїсти? Знову ж не заперечую. Були й такі столові. Хай не за
п’ятдесят копійок, а за карбованець, там таки досить пристойно можна було
поїсти. Здебільшого – відомчі столові багатих підприємств чи “режимних”
об’єктів. Інколи вони відкривали свої двері і для сторонніх. Особисто в такій
бував у вісімдесяті, цілком непогано. Належала вона якійсь фабриці, спочатку
годували робітників, потім відкривали двері всім.
 Але більшість закладів громадського харчування пропонували на перше
невизначеного кольору і смаку борщ або суп з макаронами, на друге – ті ж
макарони з котлетою або дивної консистенції синювате пюре з шніцелем
невідомого походження, на третє – компот з сухофруктів, чай “грузинский чёрный
байховий” або какао синюшного відтінку в гранчаку.
Труд – справа честі і доблесті радянської людини
 Так говорили плакати. Безробіття в тій країні дійсно не було. Як і була стаття в
Карному кодексі “Неробство”. Тих, хто не хотів працювати, відправляли “на
перековку” до тюрми. Виховували суспільно-корисною працею.
Працевлаштуватись не було проблемою. Щоправда, праця та особливої радості не
приносила. Втім, дивіться самі.
Саме в Країні Рад збулась мрія сучасних феміністок про рівність.
Жінка стала дійсно рівною, якщо розуміти під рівністю працю на
важкій фізичній роботі, яка за кілька років виснажувала жіночий
організм. Чоловікам на тих роботах також було нелегко, але хай
прихильниці рівності кидають в мене камені, якщо вони вважають,
що жінка повинна вилити ліс, вкладати шпали, копати землю,
тягати відра з бетоном. А в СРСР це було звичною практикою. Все
було трохи не так, як в кіно про передовиць виробництва, які
ставали директорками. Вони, звичайно інколи ставали керівницями
заводів. От лише на всіх тих директорських крісел явно не
вистачало.
 Ще трохи радянської дійсності

 Можна ще багато чого написати. Було як погане, так і хороше. Але краще
подивіться на непарадні фото, які яскраво демонструють убогість та реальну
дійсність Радянського Союзу. Звісно, адептів “Пломібіру”, “Докторської” та
“безплатних квартир” ці фото ні в чому не переконають. І, погоджусь з ними, ці
фото – не увесь СРСР.
Фото, за які могли покарати: показали усю правду про "чудове"
життя в СРСР

пусті прилавки магазинів в часи

СРСР
 Гроші у населення були, але на них нічого було купити. Планова економіка не могла забезпечити
достатньої кількості потрібних населенню товарів, багато речей не виготовляли і не привозили, бо
вважали "ознаками буржуазного споживацтва.
 Ситуація із дефіцитними товарами відрізнялася в залежності від року та регіону. Найкраще
забезпечували столиці союзних республік, а також спецміста типу Прип'яті. Натомість в азіатській
частині країни і в містах меншого масштабу з постачанням було значно гірше.
 Хороше м'ясо або взагалі не завозили в магазини, або продавали за завищеною ціною і з чорного
ходу магазину. Крім м'яса, особливо дефіцитними були копчена ковбаса (через наявність в ній м'яса,
на відміну від вареної, яку робили невідомо з чого), натуральна кава (замість неї пили "кавовий
напій" з цикорієм), хороші рибні консерви. Не вистачало людям фруктів та овочів. Зазвичай
продавали сезонні фрукти, на кшталт кисло-солодких яблук. Із овочів пропонували моркву, буряк,
капусту, цибулю.
 Великого дефіциту одягу не було, але речі радянського виробництва купували неохоче. Вони були
непривабливими. Часто шили власноруч або діставали "по знайомству". Бракувало хороших
шкарпеток і жіночих колгот.
 Вишиковувалися величезні черги на алкоголь, особливо під час антиалкогольної кампанії
Горбачова. Тоді ж почали пити одеколон. Якісне спиртне практично неможливо було дістати.
Наприклад, червоне вино масово продавали перед святами або через особливий випадок. Зокрема,
його наливали після аварії на АЕС в Чорнобилі, бо вважали, що це зменшує рівень радіації в
організмі.
 Оскільки регулювати попит на товари в грошовому еквіваленті більше не могли, з'явилися
різноманітні талони та виписки на продукти та речі.
У 70-ті роки горілка коштувала 3,62 чи 4,12 карбованці, а популярний у народі
сурогатний кріпкий портвейн «Біле міцне» (серед молоді – «Біоміцин») – всього
1,22. Так само було популярно скинутися після роботи «на трьох» і купити
пляшку горілки, плавлений сирок «Дружба», півхлібини і кабачкову ікру. Ці
маленькі радощі радянська людина могла собі дозволити перед тим, як
повернутися на нічліг у малогабаритну хрущовку. А далі – подивитися по
телевізору «Время» про чергові «мирні ініціативи» генсека Леоніда Брежнєва,
неприкриту «агресію» американських імперіалістів та величезні здобутки
радянської економіки, і можна було вже лягати спати. Вранці – знову трудові
будні і знову безвихідь життя, котра примушувала радянських людей пити
прямо на робочому місці.
CPCP є найгіршим, що могли придумати