Герої небесної сотні.

Грищук Іван 11-А

20 лютого 2014 року стало найчорнішим
днем в історії незалежної Української
держави: цього дня у центрі столиці загинули
десятки українців, які протестували проти
режиму тодішнього президента.
 Хто такі Герої Небесної Сотні?
Небе́ сна Со́тня» — прийнята в Україні збірна назва
загиблих учасників акцій протесту (Революції Гідності) у
грудні 2013 — лютому 2014 року. Це протестувальники,
які мали безпосередній стосунок до ідеї та акції Майдану
№7. Відеоролик «Героям Небесної Сотні».
Уперше Небесною сотнею полеглих учасників акцій протесту назвала поетеса Тетяна
Домашенко у вірші «Небесна сотня воїнів Майдану», який вона написала 21 лютого 2014
року. Впродовж зими-весни 2014 року щонайменше 30 вулиць і площ у різних населених
пунктах України були названі на честь Героїв Небесної Сотні. Площа Героїв Євромайдану в
Тернополі (раніше — майдан Мистецтв) отримала нову назву 23 січня 2014 року, наступного
дня після перших жертв зіткнень — Сергія Нігояна, Юрія Вербицького та Михайла
Жизневського. Протягом лютого 2014 площі та вулиці Героїв Майдану з'явились
у Вінниці , Дніпропетровську , Козятині , Кіровограді, Луцьку, Ніжині , Каневі, Олевську та Зн
ам'янці. 20 листопада 2014 року Київська міська рада перейменувала відрізок
вулиці Інститутської, де 20 лютого відбувалися розстріли учасників Майдану, на Алею Героїв
Небесної Сотні.
Героями Небесної Сотні стали люди, різні за віком, статтю, освітою, релігійними й
навіть політичними переконаннями. Найстаршому — Іванові Наконечному — тоді
виповнилося 82 роки, а наймоло-дшому — Назарові Войтовичу — лише 17. Замість
сотень на Майдан вийшли тисячі, а згодом і десятки, сотні тисяч людей… Усіх їх
об’єднала мрія жити у демократичній європейській країні, бути господарями на Богом
даній землі. Першими в один з листопадових вечорів зібралися у центрі Києва
студенти. Мета — висловити незгоду з позицією тодішнього президента, який
цілеспрямовано здавав Росії національні інтереси України, обравши не європейський
шлях розвитку, як обіцяв, а російський. За це їх розігнав «Беркут», жорстоко побивши
— у лікарні потрапили десятки людей.
Першою жертвою став 21-річний Сергій Нігоян, який загинув від поранення
картеччю у серце. Того, хто стріляв, так і не знайшли…Народився Сергій та
проживав у селі Березнуватівці Солонянського району Дніпропетровської
області. Батько та мати — вірмени, був єдиною дитиною в сім’ї. Родина Сергія
Нігояна переїхала жити в Дніпропетровську область з прикордонного з
Азербайджаном села Навур, рятуючись від війни в Нагірному Карабасі. Сергій
був єдиним сином. Після закінчення 11 класу поступив у Дніпродзержинський
технікум фізкультури. Як роз-повідають, він сам поїхав на Майдан, оскільки
мав український паспорт і вважав Україну своєю справжньою батьківщиною.
А ось активному учасникові Євромайдану, киянину Олександру Бадері
тоді виповнилося 66 ро-ків. Велика родина, четверо дітей… Він
захоплювався історією часів УНР, навіть мріяв колись створити музей
Січових Стрільців. Під час масових протестів Олександр допомагав
пораненим і застудженим, готуючи відвари та настої з трав. Сильно
застудився, коли його облили крижаною водою з водомета, зазнав
отруєння газами. У сутичках його так побили, що додому привезли у
тяжкому стані. Але до лі-карні він не звернувся, боячись арешту. Помер
28 січня…
Устимові Голоднюку, жителю міста Збараж, що на Тернопільщині, на той час
ледь виповнилося 19. Тільки дізнався про побиття студентів, одразу виїхав до
Києва. За кілька днів його сильно побили. Лікарі наклали 12 швів. Повернувся
додому, а за тиждень був знов на Майдані. Рятуючи побратима-
протестувальника, дістав поранення снайперською кулею. Згодом помер у
готелі «Україна». 20 лютого Устим домовився зустрітися з батьком об 11-й, але
не дожив. Упізнаючи тіло сина, батько Володимир Голоднюк, колишній
міліціонер, сказав: «Я не знаю, чи має Янукович стояти переді мною на
колінах, але знаю точно: він має сидіти перед міжнародним трибуналом за те,
що зробив з моєю країною і моїм сином».
Володимир Чаплінський уперше поїхав на Майдан 2 грудня: хотів підтримати й захистити тих,
хто протестував. Він не був прихильником ані Європейського, ані Митного союзів. Завжди
казав, що українці — дуже мудрий народ. Несправедливо, що ми так бідно живемо. — Після
побиття студентів мовчати вже не було сил. Тоді чоловік сказав, що настав час устати з колін і
поїхав на Майдан, — згадує дружина Володимира Світлана. — Усі вихідні, починаючи з
другого груд-ня, проводив на Майдані. Здебільшого приїздив увечері і чергував ніч,
охороняючи Майдан від «тітушок». Був переконаний: уночі саме досвідчені чоловіки мають
вартувати. Володимир Чаплінський загинув 20 лютого на Інститутській. Куля снайпера
влучила прямісінько в шию. Не маючи жодної інформації щодо того, як помер її чоловік,
дружині Чаплінського Світлані довелося самій шукати свідків тих трагічних хвилин. Вона
їздила в Київ, розшукувала активістів, з якими Володимир жив в одному наметі, збирала
контактні дані та інформацію
Журналіст В’ячеслав Веремій не дожив три дні до 34-річчя. У ніч на 19
лютого він з колегою їхав з роботи на таксі додому. На розі
Володимирської та Великої Житомирської В’ячеслав помітив озброєних
«тітушок» у камуфляжі та масках і намагався їх сфотографувати з
машини. Озброєні люди тут же напали на авто, почали його трощити,
витягнули водія і пасажирів. Журналіста з криками «Кого снимал? Зачем
снимал?» сильно побили, після чого вистрелили в груди, залишили
стікати кров’ю. А присутні на місці міліціонери лишилися осторонь і не
втручалися. У В’ячеслава залишилися дружина і син.
Богдан Ільків був галичанином. Ось як розповідає про участь брата в
протестах його сестра Оксана: «Уперше Богдан поїхав на Майдан 11 грудня.
Дуже перейнявся духом, який там панував. Після цього був у Києві ще тричі.
Їздив щоразу, як з’являвся вільний від роботи час. Богдан охороняв барикади,
ніс нічні патрулювання як член Стрийської сотні Самооборони. І дуже хвалив
побратимів, медиків. Востаннє Богдан поїхав у Київ 18 лютого. Мав бути на
роботі, однак його начальник знайшов заміну. Його питали: «Чи маєш якийсь
захист?» На що віджартовувався, що «всього лиш три кожухи». У ніч на 20
лютого він чергував на барикадах. Близько п’ятої ранку пішов відпочивати, а о
восьмій його розбудили та сказали, що потрібна допомога на передовій.
Снайпер влучив у Богдана Ількова на Інститутській кулею, не залишивши
жодного шансу на виживання».
Ніколи не забудемо!