Professional Documents
Culture Documents
Джордж Бернард Шоу
Джордж Бернард Шоу
Джордж Бернард Шоу
Ш
РД
А
РН
БЕ
ДЖ
ОР
ДЖ
Видатний англійський драматург Дж. Б. Шоу
багато зробив для утвердження інтелектуальної
соціальної драми та реформування театру. Театр він
розглядав як арену обговорення гострих проблем
епохи, актора — як людину, що сприяє вдосконаленню
суспільства і бореться за право говорити правду.
Фрідріх Ніцше
Найблискучіша серед п´єс Шоу —
«Пігмаліон» написана у 1913 році.
У ній у своєрідний спосіб
використано загальновідомий міф про
царя Кіпру Пігмаліона, котрий жив
усамітнено, уникаючи аморальних
жінок. Бувши скульптором, Пігмаліон
вирізьбив із слонової кістки настільки
прекрасну статую жінки, що закохався в
неї. Він умовив богиню Афродіту
оживити Галатею, одружився з нею і
вона народила йому дочку Пафос.
Відтоді сюжет про Пігмаліона
приваблював безліч митців.
Б. Шоу запропонував сучасний варіант міфу: в центрі уваги письменника не
всесильне кохання, а можливості реалізації духовного й інтелектуального потенціалу
людини. Крім того, порівняно з міфологічною історією, взаємини сучасних Пігмаліона
та Галатеї такі заплутані й дивні, що мимоволі виникає питання: "Хто є хто" в дуеті
головних героїв? Пігмаліон насправді створив свою Галатею, а Хіггінс лише "шліфує"
особистість, яка поступово змінюється та удосконалюється, й змінює свого
"перетворювача".
Професор фонетики Хіггінс, який у драмі Шоу виступає своєрідним Пігмаліоном,
укладає парі, що він проведе науковий експеримент - за кілька місяців навчить
квіткарку Елізу Дулітл правильній вимові і зробить так, щоб "її з успіхом могли
прийняти за герцогиню".
Експеримент Хіггінса дає блискучі результати. Еліза, яка
знала лише лихо й злидні, в атмосфері поваги до її
особистості виявляє надзвичайні здібності, розум, талант і
почуття внутрішньої гідності.
"Перетворення" Елізи, на думку Шоу, покликане
заперечити думку про те, що соціальні бар'єри нездоланні:
насправді вони лише заважають людям реалізувати закладені
в них можливості.
Шоу безмежно вірить у культуру, знання, які, за словами
Хіггінса, "знищують прірву, що відділяє людей різних
соціальних прошарків". Хіггінс веде Елізу в аристократичне
суспільство, і вона затьмарює світських дам не лише красою.
Пігмаліон-Хіггінс, торкнувшись своїм різцем до цієї Галатеї,
розбудив приспані в ній духовні й інтелектуальні сили, і його
витвір виявився кращим за нього самого.
В творі піднімається характерна для драматурга тема бідності, яка гальмує
інтелектуальний розвиток людини. Народ в уявленні письменника - самобутній, але цінний
матеріал, коштовний мармур, в якому закладені безмежні можливості перетворення на «витвір
мистецтва".
Головна ідея п’єси: вищі прошарки суспільства відрізняються від нижчих тільки одягом,
вимовою, манерами, освітою – і ці соціальні прірви можуть і повинні бути подолані. Талант
Хіггінса і шляхетність Пікерінга дійсно роблять з квіткарки герцогиню, і це можна розуміти як
символ майбутнього суспільного прогресу і розкріпачення, до якого закликали Шоу і його
однодумці.
Основні проблеми підняті у п’єсі: природна рівність людей, культура мови, духовний
розвиток.
Коли почалася Перша світова війна, Дж. Б.
Шоу опублікував низку статей, в яких гнівно
засудив як винуватців війни уряди всіх держав, що
воювали, у т. ч. й Англії.
Він запропонував несподіваний,
парадоксальний, по суті революційний вихід:
солдати армій, що ворогують, повинні ліквідувати
своїх офіцерів, повернутися до родин і зайнятися
вирощуванням і збиранням врожаю.
Не дивно, що на автора цього «проекту»
спрямували хвилю критики шовіністи з різних
країн. Газети зчинили ґвалт, звинувачуючи митця в
зраді, у відсутності патріотизму тощо.
У роки війни драматург написав і одну з найяскравіших
своїх п’єс — «Дім, де розбиваються серця» (1916).
У 1917 р. письменник виступає з палкою підтримкою
соціалістичної революції в Росії.
Упродовж 1921—1923 рр. виходять друком й ставляться на
сцені його драми «Назад до Мафусаїла» та «Свята Іоанна»,
присвячена Жанні д’Арк.
У 1925 р. Б. Шоу була присуджена Нобелівська премія з
літератури, проте письменник відмовився від її отримання,
віддав її Англо-шведській літературній спілці. У 30-ті роки
разом з дружиною він подорожував різними країнами світу –
відвідав США, СРСР, Південну Африку, Індію, Нову Зеландію,
багато виступав перед аудиторією та на радіо. У віці дев'яноста
двох років він написав свою останню п'єсу «Мільярди
Байанта» (1949).
Останні роки життя Дж. Б. Шоу затьмарила Друга світова війна. На долю
письменника, людини похилого віку, випало багато гірких випробувань, проте він
гідно їх витримав. Останні шість років життя він був самотнім, оскільки дружина
померла під час війни. Шоу жив у Ейотт-Сент-Лоренс, у приміському будинку,
придбаному ще на початку ХХ ст. Він працював до останніх днів свого майже
столітнього життя, і не лише пером, а й фізично — обробляв сад.
(Shaw's Corner). В цьому будинку,
збудованому в стилі Arts and Crafts в
1902 році, письменник жив і працював
44 роки. Спочатку він арендував
будинок, а в 1920 році купив його за
6332 фунтів стерлингів.
Він викривав людські вади, але ніколи
не сміявся над людьми. Він був другом
людей, і таким, я гадаю, він залишиться в
серці й пам´яті людства».
Помер Дж. Б. Шоу 2 листопада 1950
року.
За його заповітом, тіло було
кремовано, а прах змішано з прахом
дружини й розсипано в його улюбленому
саду.
Залучення глядача до сценічної дії через Глядач стає спостерігачем. Його мисленнєва
співпереживання, співпричетність. активність збуджується.
Структура: «зав’язка - розвиток дії - розв’язка» Структура: «зав’язка - розвиток дії - дискусія»
Але попри все багато в чому він був ірландцем. «Англія завоювала
Ірландію. Що мені робити? Завоювати Англію»,— жартував він.
А друг Шоу, письменник і публіцист Честертон, додавав: «Бернард Шоу
підкорив Англію як чужинець, як загарбник, як переможець. Одне слово, як
ірландець».
АФОРИЗМИ
Один студент під час розмови з Бернардом Шоу сказав йому, що вирішив
кинути навчання в медичному, щоб зайнятися літературною діяльністю. «Я
впевнений, що принесу таким чином величезну користь людству», — сказав
самовпевнений студент.
«Для цього абсолютно не варто було присвячувати себе літературі. Ви і
так принесли світу величезну користь, коли кинули заняття медициною», —
відповів драматург (мабуть студент не дуже добре вчився).
Один актор дебютував дуже довго просив Шоу написати для нього рекомендаційний
лист в театр. У підсумку, письменник все-таки погодився і написав директор театру такі
рядки: «Рекомендую Вам цього актора. Він грає Шерлока, Цезаря, Гамлета, і на флейті, і
в більярд. Хоча, найкраще він грає все-таки грає в більярд».
Один раз Шоу прийшов в ресторан, де звучала дуже гучна музика. Він покликав до
себе метрдотеля і звернувся до нього з такими словами:
— Ваші виконавці зіграють все, що попросиш?
— Безумовно, сер! — відповів той.
На що письменник відповів:
— Тоді передайте їм ці гроші і попросіть їх, що б вони пів години пограли в шахи.
Відповіді на листи були винятком з правил. Якби Бернард Шоу відповідав на всю
кореспонденцию (а листів йому надсилали просто сотні), він би займався цим цілодобово. Він
знайшов, як спростити собі це завдання. Всі надходять листи були розділені на 16 категорій.
До кожної категорії він приготував різнокольорові картки з вже попередньо написаними
відповідями. Наприклад, тим, хто присилав йому чернетку з твором для отримання відгуку
письменник відправляв картку абрикосового кольору, на якій було написано: «Вважаю, що моя
думка не принесе ніякої користі автору. Навіть якщо рецензію надрукують, це може серйозно
нашкодити твору».
Тим, хто відправляв йому свої книги для авторського підпису, він надсилав картку синього
кольору. Там були надруковані такі слова: «Я не можу задовольнити ваше прохання, так як потім
мене замучать спекулянти, які полюють за підписом автора (книги з автографами коштували
дорожче, ніж без підпису автора)».
Для тих, хто хотів дізнатися щось про вегетаріанську дієту (драматург був вегетаріанцем),
була приготовлена блакитна картка, де вже були надруковані деякі рекомендації і рецепти.
Творчий внесок Бернарда Шоу в розвиток
нової англійської драми вагомий: 56 п’єс.
Основні твори:
п’єси «Будинки вдівця» (1892), «Професія місіс
Воррен» (1893), «Кандіда» (1894),
«Учень диявола» (1897),
«Цезар і Клеопатра» (1898),
«Майор Барбара» (1905),
«Пігмаліон» (1912),
«Дім, де розбиваються серця» (1916),
публіцистика: «Довідник революціонера» (1903),
«Війна з точки зору здорового глузду» (1914),
літературна критика: «Квінтесенція ібсенізму»
(1891).