Риторика Києво-

Могилянської академії.
Феофан Прокопович
Наша Батьківщина благає допомоги
красномовства, бо так багато її
преславних подвигів поминається
глибокою мовчанкою.
Ф.Прокопович
 Києво-Могилянська академія виникла у період
загального культурного піднесення на українських
землях, що було зумовлено соціально-економічним
пожвавленням у другій половині XVI – на поч. XVII ст.
Риторика в академії була найпопулярнішим
предметом, бо мала постійне практичне застосування:
студенти створювали ораторські промови. Вони були
бажаними учасниками багатьох урочистих
громадських і церковних подій.
 Києво-Могилянська академія тривалий час була
єдиним вогнищем просвіти й культури в Україні, в Росії,
значною мірою і в Білорусі та південних слов'янських
країнах, мала статус європейського навчального
закладу, а слава про її випускників-просвітителів сягала
світового масштабу. Її вихованці здобували різнобічну
високу освіту, яка на той час задовольняла науково-
освітні й культурні потреби суспільства.
Риторика XVII-XVIII століть в Україні створювалася латинською
та українською мовами.

Одним із найвидатніших
професорів риторики
Києво-Могилянської
академії з 1706 р. був
Феофан ПрацяПрокопович
"Про риторичне мистецтво"
(1677-1736).
("De arte rhetorika")
 Феофан Прокопович (1681-1736) – видатний оратор,
учений, письменник, політичний і громадський діяч, автор
трактатів, проповідей, один із засновників стилю
українського бароко з його демократичним характером,
зв'язком із народною творчістю, творчим використанням
культурної спадщини античності XVIII ст.
У цілому концепція риторики, яку пропонує
Ф. Прокопович, прагне певним чином
поєднати традиції Аристотеля та Квінтіліана.
Адже промова оратора повинна не тільки
переконувати, показувати, що відповідь на
важливі питання є правильною. Вона
повинна також викликати почуття насолоди
у слухачів.
У лекціях Феофан Прокопович висловлює нові погляди на світ і суспільство,
збагачені як античною давньогрецькою і римською спадщиною, так і новітніми
ідеями його західноєвропейських сучасників. Він розтлумачує нові поняття, цитує
багато творів в оригіналі, майстерно викладає матеріал. Як істинний оратор він
захоплює молодь, яку сам же і шукає по селах і містечках України, відбираючи на
навчання найздібніших.
Використовуючи художній досвід античних класиків Сенеки, Горація, Теренція,
Плавта, Прокопович, проте, першим в українській літературі створює драму
"Володимир" з вітчизняним історичним героєм. До нього в Києві були вертепні
вистави, в яких грали ляльки. Прокопович вперше поставив для простих киян на
Житньому ринку на Подолі драму "Володимир" з живими акторами, присвячену
гетьманові Мазепі. Перехід від вертепу до театру (хоч і вуличного) потребував
певних змін, і Прокопович їх зробив (радив писати п'єсу на 5 дій по 10 сцен, у
кожній сцені не більше трьох осіб тощо).

Феофан Прокопович писав гарні ліричні поезії, філософські й політичні трактати,

сповнені любові до України і патріотичного пафосу ("Духовний регламент", "Слово
про власть і честь царську", "Правда волі монаршої"). У задумах були віршовані
п'єси про Богдана Хмельницького, Петра Могилу.
Останній період життя і творчості Феофана Прокоповича започаткований
знайомством з царем Петром І, який приїхав до Києва. Прокоповичу доручено
привітати в Софійському соборі царя за законами мистецтва. Феофан Прокопович
так майстерно виголосив змістовну промову, що цар помітив його мудрість і
здивувався, чому досі він тільки викладач.
Вдруге довелося Прокоповичу вітати царя в Софійському соборі в Києві після його
перемоги під Полтавою. Тоді він прочитав оду "Епінікон" (гр. "після перемоги"), і
цар сказав митрополиту, що Прокоповичу давно треба бути ректором.
На посаді ректора Прокопович оновив навчальний план. Головна увага тепер
приділялася природознавству, математиці, геометрії, історії, географії, філософії,
класичним мовам, українській мові. Прокопович вимагав, щоб кожний викладач і
спудей писали вірші і п'єси українською мовою і ставили їх на Житньому ринку на
Подолі перед народом. Києво-Могилянська академія стала одним із
найпередовіших і найвпливовіших вищих навчальних закладів Європи. Росія не
мала такого, і тому Петро І переводить Феофана Прокоповича до Петербурга
єпископом псковським і нарвським. Цей поворот у долі Прокопович також
намагається використати на користь Україні, сподівається допомагати Києво-
Могилянській академії з Петербурга, примножувати славу свого народу. Багато
добрих справ зробив Прокопович для Росії, ставши "короною російського
красномовства", але вдячності не одержав. Помирав у самотності й бідності, з
гіркою думкою: "О голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?".
Феофан Прокопович залишив велику наукову, публіцистичну та художню
спадщину, в якій значна частина належить риториці. В його часи ще зберігався
старий поділ науки і мистецтва, в якому провідне місце посідала риторика,
красномовство, ораторська проза. Риторика розглядалася як універсальна наука
про слова і життя. Вона охоплювала собою, крім власне риторичної науки,
церковне і світське красномовство, філософську та історичну прозу, сягала меж
художньої.
Праця Феофана Прокоповича "Про риторичне мистецтво" ("De arte rhetorika"),
написана за тодішньою науковою традицією латиною, звернена до української
молоді. Прокопович ставив високі вимоги до таланту, знань, мовних умінь оратора,
адже він "проводить найважливіші справи", "розкриває, переслідує злочини,
дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає на
нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість
речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що
здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога,
виголошує похвали, викладає народові накази і закони... все, що тільки є у природі
речей, може бути предметом промов оратора... Він замикає в межах свого слова
всі важливі справи".
Ф. Прокопович вбачає користь ораторства в увічненні історії своєї батьківщини, "бо
так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою", в захисті її
інтересів і авторитету, в описуванні життя святих людей, що їх "породила Русь,
щоб нарешті знали навіть неписьменні.., а також наші вороги, наскільки багата на
чесноти наша батьківщина і наша релігія".
Спадщина Ф. Прокоповича оцінювалася неоднозначно.

Багато ідей і конкретних розробок Ф. Прокоповича безіменно втілилися наступними

риторами, але чимало з них ще чекають своїх дослідників і послідовників великого
ритора України.