Основи територіальної оборони

та національного спротиву

Лекція 10
Тема: Стратегії та тактики національного
супротиву
Старший викладач Паламарчук А.С.
Навчальні питання
Ненасильницький спротив
Цивільний непокор
Інформаційна війна
Ненасильницький опір
— ненасильницький спротив, що характеризується
основними типами дії такими, як пацифізм,
моральний опір, пасивний опір, «активне
примирення», ненасильницька революція,
«селективне ненасильство» та інші.
Ненасильницький опір чи ненасильницька
боротьба — практика досягнення політичних цілей
без застосування насильства: шляхом
громадянської непокори, страйків, відмови від
співробітництва, бойкоту, символічних протестів
ненасильницькими засобами боротьби
вважають
 блокування транспортних комунікацій та пошкодження або
знищення майна (дивися, наприклад, статтю Екологічний
тероризм).

 У двадцятому сторіччі ненасильницький опір стало активно

використовуватися як в соціально-політичній боротьбі, так і при
цивільному (невійськової) опорі іноземному агресорові
(наприклад, у випадку окупації Норвегії нацистською Німеччиною
в 1940 р. і в разі окупації арміями країн Варшавського договору
Чехословаччини в 1968 р.). З 1966 по 1999 рік ненасильницький
громадянський спротив зіграв вирішальну роль в 50 з 67 випадків
переходу від авторитаризму до демократії. Ненасильницький опір
є протилежністю одночасно і пасивного прийняттю соціальної
несправедливості, гноблення, і збройній боротьбі з ними. Як
показує історичний досвід, соціально-політична практика
ненасильницького опору отримує розвиток при наявності
громадянського суспільства.
 Особливості ненасильницького опору
 Особливість ненасильницького опору і вирішення конфліктів
полягає в тому, що при цьому робиться спроба апелювати до
розуму і почуттів протистоїть боку, змусити її визнати правоту і
моральну перевагу учасників опору. При протистоянні зовнішньої
агресії передбачається, що застосування ненасильницького опору
повинно деморалізувати солдатів противника, змусити їх
засумніватися в правоті дій своєї держави.

 Ненасильницька тактика дозволяє вести таку боротьбу, яка хоча і

ґрунтується на обуренні несправедливістю, насильством, не
збуджує, тим не менш, в борцях злобу і ненависть. У випадках
внутрішньо-національних конфліктів очевидно, що
непримиренність, ненависть, збереження взаємної відчуженості
не сприяють їх вирішенню, так як при будь-якому результаті
боротьби, людям представляють протиборчі сторони, належить
жити разом. Завдяки послідовному застосуванню ненасильства в
таких конфліктах зберігається правопорядок і захищається
Ідеологи ненасильницької боротьби

Прихильники нормативного підходу до

ненасильства наполягають на принциповому
характері ненасильства. Вони переконані в тому,
що в кожному випадку ненасильницького опору
воно повинно надихатися не тільки
безпосередньою метою, але й високими
помислами, релігійними поглядами, етичними
принципами. Вони думають, що техніка
ненасильницької боротьби може бути реалізована з
найбільшою послідовністю, якщо люди сповідують
відповідні принципи, а не просто вибирають
найбільш ефективну тактику з можливих з
міркувань розсудливості, практичності.
Ідеологами ненасильницької боротьби як
виконання релігійно-морального боргу
 пов'язаного з духовним самовдосконаленням, були Махатма Ганді,
лідер боротьби (сатьяграхи) проти дискримінації індусів в Південній
Африці, а потім боротьби проти британського колоніального
панування в Індії, і Мартін Лютер Кінг, лідер Руху за громадянські
права чорношкірих у США. Прихильники такого підходу також
стурбовані тим, що ненасильницька боротьба може застосовуватися
як ефективний засіб для досягнення і недостойних цілей. Приватні,
егоїстичні інтереси, що захищаються засобами ненасильницької
боротьби, здатні руйнівно впливати на суспільний організм, бути
джерелом нової несправедливості.

 Прихильники прагматичного підходу стверджують, що принцип

ненасильства залишається всього лише благим побажанням, якщо не
опрацьовані технічні можливості його застосування в
широкомасштабних акціях, якщо ці акції проводяться без
відповідного стратегічного і тактичного керівництва
 198 методів ненасильницьких дій
 198 методів ненасильницьких дій — список ненасильницьких методів боротьби створений
Джином Шарпом і опублікований в 1973 році в книзі «Політика ненасильницьких дій»
згодом в 1994 році список повторно був опублікований як додаток в книзі Джина Шарпа
«Від диктатури до демократії». Згодом список став розповсюджуватися в Світі і окремо
ставши практичним керівництвом дій для протестуючих в багатьох країнах Світу .

 Згідно Джина Шарпа у людей, що ведуть ненасильницьку боротьбу, є в розпорядженні

цілий арсенал «ненасильницької зброї». В списку методи розділені на три великі категорії:
ненасильницький протест і переконання; відмова від співпраці (соціальної, економічної і
політичної); ненасильницьке втручання. Ці категорії у свою чергу поділяються на під
категорії. Список вільно розповсюджується в інтернеті як посібник для борців проти
диктатур та окупацій по всьому Світу.

 Список традиційно жорстко критикується представниками політичних режимів які на

думку дослідників можна назвати диктаторськими або поліцейськими . Відповідні критики
заявляють про насильницьку направленість методів, також заявляється про проти
законність більшості методів, на їхню думку. Наприклад в Росії вийшла книга
Е.Черепанова «Керівництво з протидії кольоровим революціям» з протитезами до списку.
 Від диктатури до демократії,
концептуальні засади звільнення
— есе по загальній темі як знищити диктатуру встановити на її місці демократію і протидіяти
створенню на її місці іншої диктатури. Воно написано в 1993 році Джином Шарпом, професором
політології в Массачусетському університеті[1].

 Книга була опублікована в багатьох країнах і переведена демократично орієнтованими

активістами і організаціями на більш ніж 30 мов світу, це есе є доступним на вебсайті Інституту
імені Альберта Ейнштейна. Данне есе було створено в підтримку руху спротиву диктатурі в
М'янмі. При написанні роботи автор аналізував досвід революцій 1970—1993 років. Також при
написанні автор опирався на власний досвід практичної праці, особливо на досвід праці автора
в країнах Балтії на початку 1990х, під час успішної боротьби за незалежність країн Балтії. В есе
описуються концепції, плани, стратегії ненасильницької боротьби проти диктатури[2].

 Дане есе стало настільною книгою для революціонерів всіх країн[джерело?]. Воно отримало
поширення в Україні, особливо завзято есе використовували члени організації Пора під час
Помаранчевої революції, за що отримало прізвисько «Біблія Пори»[3]. Часто есе критикується
за абстрактний і загальний виклад матеріалу, відсутність конкретики[4]. Представники
диктаторських режимів світу часто називають його керівництвом по здійсненню «Кольорових
революцій»[джерело?].

 Перший додаток книги включає в себе перелік «198 методів ненасильницьких дій», взятих з
книги Шарпа «Політика ненасильницьких дій», написаної в 1973 році.
Цивільний непокор
 Громадянський спротив є важливою складовою у боротьбі
проти Росії
 Ворог захопив частину нашої території, але Україна не
зникне, доки українці залишатимуться українцями.
Подивимося як можуть діяти ті, хто опинився на захоплених
територіях.

 Захопити територію це одне, а от утримати і контролювати

— значно складніше. Перш за все для цього потрібно
створити імітацію легітимної влади та підтримки її з боку
місцевого населення. Проте зараз не 2014 рік, і майже ні в
нікого немає сумнівів, що Росія – це ворог, окупант і
агресор.
Чому для ворога надзвичайно важливо
отримати підтримку місцевого населення.
 Будь-яка влада може триматися або на підтримці
населення, або на диктатурі, коли окупаційна влада
тримається виключно на репресивному апараті
силовиків. Диктатура дозволяє контролювати
суспільство, але на це витрачається багато ресурсів і
отриманий результат не завжди вартий витрачених
зусиль.

 Відсутність підтримки з боку населення послабить

ворога і дозволить у потрібний момент звільнити наші
землі і відновити суверенітет України в межах
державного кордону.
що повинен робити кожен громадянин, який
опинився на захопленій окупантом території?
 1. Бережіть своє життя. Так, для України важливе життя
кожного українця. Чим більше українців проживає на
території суверенної країни, тим більше можливостей для
звільнення територій.

 2. Залишайтеся українцем. Ворог намагатиметься схилити

місцеве населення до співпраці з окупаційною владою (так
званий колабораціонізм). Якщо окупант створить такі умови,
які загрожуватимуть вашому життю у разі відмови, ви
можете вдавати з себе того, кого хоче бачити окупант. Але
ваші реальні дії повинні бути спрямованими на підтримку
України. Фіксуйте випадки справжньої колаборації.
що повинен робити кожен громадянин, який
опинився на захопленій окупантом території?

3. Чиніть громадянський спротив. Його ще

називають несиловим спротивом (non-violence
resistance). Якщо коротко, є безліч методів як
перетворити життя окупанта та їх посіпак на пекло
і змусити їх піти з нашої землі. Громадянський
спротив може набувати різної форми: від
незначних та поодиноких порушень окремих
законів до повноцінного ігнорування державної
влади
Умовно, форми громадянського спротиву
можна розділити на:

Заходи привернення уваги та залучення підтримки:

це різні форми мирних демонстрацій, масові
мітинги та пікетування. Дуже важливо при цьому
використовувати символи, які об’єднують проти
окупанта. Для прикладу, це може бути державна
символіка України. Демонстрації та пікетування
допомагають рекламувати рух спротиву та
інформувати громадськість про необхідність його
підтримки. Це те, що відбувається зараз у багатьох
окупованих містах півдня та сходу.
Умовно, форми громадянського спротиву
можна розділити на:
Відмова від співпраці з окупантом: це будь-яка
діяльність, яка створюватиме труднощі окупанту (в
тій мірі, в якій учасника не можна звинуватити у
порушенні закону). Наприклад, уповільнення
виробництва, бойкоти всіх видів та різні форми
дистанціювання від окупанта. Якщо ви не
привітаєтесь з солдатом окупанта на вулиці або в
транспорті, це вже матиме негативний вплив на
його настрій, а отже і бажання виконувати завдання
Умовно, форми громадянського спротиву
можна розділити на:
 Громадянська непокора: це масова участь у свідомо
протиправних діях. Це найекстремальніша форма
громадянського спротиву і можлива лише тоді, коли
окупант не очікував цього та не може придушити це
силою. Наприклад, порушення правил дорожнього
руху, створення перешкод для дорожнього руху та
порушення законів, що забороняють проведення
зборів, публікацій, мовних обмежень тощо, шляхом
участі у цих діях. Громадянська непокора може
також мати форму певних видів страйків та
забастовок, масових звільнень та знищення майна.
Умовно, форми громадянського спротиву
можна розділити на:
Активний саботаж. Одним із найбільш вразливих
сторін окупантів є лінії постачання і транспорт, як
колісний так і залізничний. Детально прочитайте,
як ви можете саботувати його роботу. Наприклад,
розкидайте гострі предмети і саморобні міні-їжаки
на дорозі проти колісного транспорту (але не поруч
з вашим будинком), або для залізничного – виведіть
з ладу точки перемикання на коліях, щоб вони не
рухалися за допомогою каміння або щільного
бруду.
Як бачимо, існує багато варіантів того, як
звичайні громадяни можуть чинити
спротив. Для цього немає необхідності
володіти зброєю чи знати методи
партизанської війни. Кожен на своєму
місці, навіть маленькими діями, може
наблизити перемогу над окупантом.
Інформаційна війна
Інформаці́йна війна́ (англ. information warfare) —
ви́ кладення інформації у спосіб, який формує у
суспільстві чи групі людей потрібну точку зору,
громадську думку, хід взаємодоповнюючих логічних
думок, вичерпну систему поглядів щодо окремих
питань на користь організатора інформаційної
пропаганди. Як наслідок, відбувається усвідомлення
окремих фактів чи подій у потрібному для
маніпулятора світлі, формування потрібного
світогляду чи життєвої позиції стосовно питань, у
яких раніше були протиріччя чи нерозуміння.
 завданням інформаційної війни є
 породження сумнівів, насівання протиріч та домислів в існуючі
переконання. Розвиток людини влаштований так, що людина
завжди шукає відповіді про турбуючі її питання, спірні питання,
що є невід'ємною рисою безперервних процесів пізнання. У
молодому віці, у мало освічених прошарках суспільства, ввиду
м'якої несформованої свідомості та прогалин у знаннях,
завданням інформаційної війни є їх закриття потрібною,
надзвичайно легкою для засвоєння та логічною на перший погляд
інформацією. Відповідно, із зростанням обізнаності зменшується
вразливість, у такому випадку, інформаційна війна потребує більш
складного підходу для породження сумнівів, використовує
численні техніки перекручування інформації, наприклад, подання
неправди з логічними доказами правдивості цих фактів,
фальсифікованими дослідженнями та доказами у які жертва
гіпотетично має повірити і прийняти їх як свої переконання.
 Інформаційна війна можлива
 через природну потребу навіть дорослого організму у
новій інформації (для закриття прогалин у знаннях,
спростуванні чи підтвердженні породжених сумнівів,
перевірці та детальному вивченні нових суперечливих
фактів), тому, інформаційна вразливість притаманна
всім суспільним прошаркам, освіченість суспільства
лише визначає, наскільки вичерпною та розгорнутою
має бути подана альтернативна інформація щоб
здаватись правдивою. Для мінімізації критичного
ставлення до нових фактів обов'язковою умовою для
початку інформаційної війни є встановлення довіри до
альтернативного джерела інформації, подача його як
авторитетного, науково підтвердженого тощо.
Антидотом у інформаційній війні
є
 комплекс заходів під спільною узагальнюючою
назвою інформаційна гігієна, який розкриває
механізми боротьби з інформаційною війною,
пояснює механізми інформаційної війни, розробляє
протидію — від створення швидкого
легкозасвоюваного «інформаційного цукру» на
випередження, де простими словами пояснюється
суть явища, до пояснення складних механізмів
перевірки джерел інформації, виявлення фальшивих
новин, загальноосвітня діяльність з акцентуванням
уваги на можливе перекручування окремих фактів
супротивником.
інформаційна війна може включати в
себе
 збір тактичної інформації,
 гарантування безпеки власних інформаційних ресурсів,
 поширення пропаганди або дезінформації, щоб деморалізувати
військо та населення ворога,
 підрив якості інформації супротивника і попередження
можливості збору інформації супротивником.
 Часто ІВ ведеться в комплексі з кібер- та психологічною
війнами з метою ширшого охоплення цілей, із залученням
радіоелектронної боротьби та мережевих технологій.

 Основним засобом ведення ІВ є інформаційна зброя, ведеться

шляхом інформаційних операцій.
Покоління сучасних інформаційних війн
 Ключовим поняттям, введеним у звіті MR-964-OSD, є класифікація
стратегічної інформаційної війни на перше і друге покоління.

 Стратегічна інформаційна війна першого покоління включає

основні методи інформаційної війни, що їх США реалізують у наш
час[коли?] на державному та військовому рівнях і від яких не мають
наміру відмовлятися в доступному для огляду майбутньому[1].

 Разом з тим введено поняття стратегічна ІВ другого покоління.

Розвиток і ведення стратегічної інформаційної війни другого
покоління, її скоординовані інформаційні операції у перспективі
можуть привести до повної відмови від використання військової
сили.
За умов трансформації інформаційної війни
будуть змінюватися також її форми
 Так, для інформаційної боротьби першого покоління це:

 вогневе придушення (у воєнний час) елементів інфраструктури

державного та військового управління;
 ведення радіоелектронної боротьби;
 одержання розвідувальної інформації шляхом перехоплення й
розшифровки інформаційних потоків;
 здійснення несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів з
наступною їх фальсифікацією чи викраденням;
 масове подання в інформаційних каналах супротивника чи глобальних
мережах дезінформації для впливу на особи, які приймають рішення;
 одержання інформації від перехоплення відкритих джерел інформації.
Інформаційна боротьба другого
покоління передбачає
 створення атмосфери бездуховності й аморальності, негативного відношення до
культурної спадщини противника;
 маніпулювання суспільною свідомістю соціальних груп населення країни з
метою створення політичної напруженості та хаосу;
 дестабілізація політичних відносин між партіями, об'єднаннями й рухами з
метою провокації конфліктів, розпалення недовіри, підозрілості, загострення
політичної боротьби, провокування репресій проти опозиції і навіть
громадянської війни;
 зниження рівня інформаційного забезпечення органів влади й управління,
інспірація помилкових управлінських рішень;
 дезінформація населення про роботу державних органів, підрив їхнього
авторитету, дискредитація органів управління;
 підрив міжнародного авторитету держави, його співробітництва з іншими
країнами;
 нанесення збитку життєво важливим інтересам держави в політичній,
економічній, оборонній та інших сферах.
 Види війн
 Психологічна війна;
 Кібервійна;
 Мережева війна;
 Ідеологічна диверсія;
 Семантична війна
 Радіоелектронна боротьба, яка може проявлятися такими способами:
 Телебачення і радіомовлення можуть бути подавлені.
 Ресурси телебачення і радіомовлення можуть бути захоплені/підкорені для
кампанії дезінформації.
 Мережі комунікацій можуть бути заблоковані або недоступні.
 Операції фондової біржі можуть саботуватися електронним втручанням,
даючи витік чутливої інформації або поширюючи дезінформацію.
 Прикладом акту ІВ може бути випадок, коли в 1991 під час війни в затоці,
голландські хакери викрали інформацію про пересування американських
військ з Міністерства оборони США і пробували продавати її іракцям, які
подумали, що це є містифікацією і відмовилися від неї.
Завдання і мета інформаційної війни
 Мета інформаційної війни — послабити моральні і
матеріальні сили супротивника або конкурента та посилити
власні. Вона передбачає заходи пропагандистського впливу
на свідомість людини в ідеологічній та емоційній галузях.
Очевидно, що інформаційна війна — складова частина
ідеологічної боротьби. Вони не призводять безпосередньо
до кровопролиття, руйнувань, при їх веденні немає жертв,
ніхто не позбавляється їжі, даху над головою. І це
породжує небезпечну безпечність у ставленні до них. Тим
часом, руйнування, яких завдають інформаційні війни у
суспільній психології, психології особи, за масштабами і за
значенням цілком співмірні, а часом і перевищують
наслідки збройних воєн.
Головне завдання інформаційних війн
полягає
 в маніпулюванні масами. Мета такої маніпуляції найчастіше
полягає у:

 внесенні у суспільну та індивідуальну свідомість ворожих,

шкідливих ідей та поглядів;
 дезорієнтації та дезінформації мас;
 послабленні певних переконань, звичаїв, задля виставлення як
єдиновірних власних;
 залякуванні свого народу образом ворога;
 залякуванні супротивника своєю могутністю. Нарешті, останнє,
але не менш важливе завдання: забезпечення ринку збуту для
своєї економіки. У цьому випадку інформаційна війна є
складовою частиною конкурентної боротьби.
 Успішна інформаційна кампанія
 проведена на оперативному рівні, буде підтримувати стратегічні цілі, впливаючи на
можливість ворога приймати рішення оперативно та ефективно. Іншими словами,
метою інформаційних атак на операційному рівні є створення таких перешкод процесу
ухвалення рішення ворогом, щоб супротивник не міг діяти чи вести війну
координовано та ефективно. В інформаційній війні метою є гармонізація дій на
оперативному рівні з діями на стратегічному рівні, щоб об'єднані, вони змушували
супротивника приймати рішення, які приводили б до дій, що допомагали досягати
суб'єктові власних цілей і заважали б супротивнику домагатися виконання своїх.

 Щодо цілей атак в інформаційній війні, то чим залежніший супротивник від

інформаційних систем при ухваленні рішення, тим більше він уразливий до ворожого
маніпулювання цими системами. Програмні віруси впливають тільки на ті системи, у
яких є програми.

 Чим сучасніше суспільство, тим більше воно покладається на інформацію та засоби її

доставки. Сюди відноситься також Інтернет — але це лише вершина цієї інформаційної
конструкції. Будь-яка розвинена країна має телефонну, банківську та безліч інших
мереж, що керуються комп'ютерами, отже мають властиві для них слабкі місця.
Інформаційна війна на сучасному етапі
 Для боротьби між корпораціями, які є конкурентами на різних ринках
використовується промислове шпигунство, яке полягає у зборі
інформації щодо свого «супротивника» (майбутні плани, поточні
справи, фінансове становище).

 Інформаційна зброя принципово відрізняється від інших засобів

ведення війни тим, що з її допомогою ведуться неоголошені і,
найчастіше, невидимі війни, та що об'єктами впливу є, насамперед,
громадські інститути суспільства і держави — економічні, політичні,
соціальні, тощо. Крім того, військова стратегія використання
інформаційної зброї виявилася тісно пов'язаною із цивільним
сектором і стала багато в чому від нього залежати.

 Прикладом ІВ на сучасному етапі може бути російсько-грузинський

конфлікт 2008 року.
 Російсько-українська війна

 Докладніше: Російсько-українська інформаційна війна

 Див. також: Російсько-українська кібервійна, Агресія Росії щодо України (2014) та
Мультимедійна платформа іномовлення України
 Від часу проголошення незалежності України Російська Федерація веде постійну інформаційну
війну проти України. Особливо вона була посилена в роки правління проросійського режиму
Януковича[6]. На думку деяких оглядачів, від початку агресії Російської Федерації (лютий 2014)
російська пропаганда набула форм геббельсівської пропаганди часів Другої світової війни[7][8].

 У Російській Федерації на всіх рівнях суспільства розгорнута пропаганда війни.

 Дослідники американського аналітичного центру RAND зазначають, що щонайменше після

війни проти Грузії в 2008 році, Російська пропагандистська машина зазнала істотних змін.
Російська пропаганда ефективно скористалась новими каналами для поширення своєї
інформації при анексії Криму в 2014 році та під час війни на сході України, інтервенції до Сирії
та протистоянні з країнами-членами НАТО. Російська пропаганда дуже інтенсивна та
поширюється багатьма каналами і відірвана від реальності. Також російська пропаганда
стрімка, безперервна, повторювана, але їй бракує внутрішній узгодженості. Дослідження з
експериментальної психології свідчать, що такий підхід може бути досить ефективним. Крім
того, саме ті чинники, які роблять подібну модель пропаганди ефективною, ускладнюють
протидію, роблять традиційні методи контрпропаганди недієвими[
Ключовими завданнями цієї
спецоперації було
 Деморалізація населення України.
 Деморалізація особового складу збройних сил та силових
відомств, а також спонукування їх до державної зради й
переходу на бік супротивної сторони.
 Формування у громадян Росії та України викривленого
«медіа бачення» подій, що відбуваються, а не їх дійсних
причин та наслідків.
 Створення вигляду масової підтримки дій РФ з боку
населення Південно-Східних регіонів.
 Психологічна підтримка українських прихильників
радикального зближення регіонів Сходу й Півдня України з
РФ.
Зазначені завдання реалізувались
через майже повний спектр каналів комунікацій, до
яких передусім слід віднести:
Традиційні ЗМІ.
Електронні ЗМІ (телебачення).
Інтернет ЗМІ.
Соціальні мережі.
При цьому використовувалися усі методи
інформаційно-психологічної боротьби — від
розміщення тенденційної інформації та
напівправди до неприхованої неправди («фейку»).