ПРЕДМЕТ І ЗАГАЛЬНОЛОГІЧНІ ОСНОВИ

ЮРИДИЧНОЇ АРГУМЕНТАЦІЇ

Тема:
«Загальнологічні основи юридичної
аргументації »
 ПЛАН

1. Логіка як методологія юридичної аргументації.

2. Поняття як елемент аргументації. Види понять.
3. Відношення між поняттями.
4. Судження як форма аргументу.
5. Умовивід як форма аргументації.
6. Структура й види доведень і спростувань.
1. Теорія юридичної аргументації ґрунтується на загальнологічних принципах, законах і
правилах логіки як методологічних засадах.

Правильне мислення – здійснюється відповідно до логічних норм (правил і законів).

Принципами правильного мислення є: визначеність, послідовність та обґрунтованість.

Визначеність досягається за умови однозначності висловлювань. Послідовність стає

можливою за відсутністю протиріч. Обґрунтованість, або доказовість означає надання
підстав (аргументів) щодо основного предмета доведення.

В юридичній аргументації використовуються усі ці принципи правильного мислення. Але

особливе значення має обґрунтованість, що характеризує необхідність здійснення
аргументації як надання підстав для істинності думки.
Кожна думка має форму і зміст.
 Форма думки (логічна форма) – це спосіб організації частин
змісту предмета думки, що відповідає предметові дійсності.
Форма думки інваріантна, а зміст варіативний.
 Основні форми думки – це поняття, судження та умовиводи. Усі
ці форми використовуються в юридичній аргументації.
 Особливе значення надається судженню як логічної форми
аргументу та умовиводу як логічної форми обґрунтування в
процесі аргументації.
2. Поняття (концепт) – це форма думки, що відповідає об’єктам дійсності
сукупністю їх загальних суттєвих ознак.
Логічна структура поняття містить зміст та обсяг.
Зміст поняття – це якісна (інтенсіональна) характеристика поняття, що представляє
сукупність суттєвих ознак предмета думки. Ознака – це логічна характеристика
наявності або відсутності властивості або відношення предмета думки.
Обсяг поняття – це кількісна (екстенсіональна) характеристика поняття, що
представляє сукупність (клас) індивідів, які охоплюються думкою і постають як її
предмет.
Закономірності взаємозв’язку між змістом і обсягом понять виражені у законі
зворотного відношення між змістом і обсягом понять: якщо обсяг поняття
збільшується, то зміст стає вужчим. І навпаки, якщо зміст поняття розширюється, то
обсяг стає меншим. Ця закономірність зворотного відношення має особливе значення
для побудови класифікацій, коректного використання понять при аргументації і т. ін.
Поняття поділяються на види за обсягом і змістом
Види понять за обсягом (екстенсіональна характеристика)
 За кількістю елементів обсягу поняття поділяються на: порожні (нульові) і не
порожні (не нульові) поняття. Порожні поняття мають обсяг, що дорівнює
нулю. Тобто, таке поняття не відповідає жодному предмету дійсності.
Порожні поняття поділяються на: хибні, гіпотетичні та необхідні. Порожні
хибні поняття, в свою чергу, поділяються на фактично і логічно
хибні. Непорожні поняття – містять один або більше елементів класу.
Відображають предмети, що існують в дійсності. Поділяються
на одиничні та загальні. Загальні поняття поділяються на: реєструючі,
нереєструючі та універсальні.
 За характером (пов’язаністю / непов’язаністю) елементів обсягу поняття
поділяються на: збірні і незбірні поняття.
 Види понять за змістом (інтенсіональна характеристика понять)
 За типом елементів обсягу поняття поділяються на: конкретні, що
відповідають об’єктам; абстрактні, що узагальнюють ознаки
предметів з відволіканням від предметної форми.
 За характером ознак поняття поділяються на: позитивні, що фіксують
наявність ознак у предмета (законність, право, протокол
допиту); негативні, що вказують на відсутність ознак.
 За пов’язаністю поняття поділяються на: співвідносні, що містять
ознаку про відношення, не мають автономного сенсу та залежать від
змісту парного поняття; безвідносні, що мають автономний зміст.
3. Всі поняття можуть бути порівнянними
(співвідносними) або непорівнянними
(неспіввідносними).
 Порівнянні поняття можуть співвідноситись за
двома критеріями: наявності спільних елементів
обсягу або загального родового поняття.
 Порівнянні поняття поділяються на дві групи –
сумісні та несумісні за обсягом.
Сумісні поняття – це поняття, що мають спільні елементи
обсягу («юрист» і «прокурор»).
 Види сумісних понять: 1) тотожні, 2) підпорядковані та
3) перехресні поняття.
Несумісні поняття визначаються за другим критерієм
співвідносності. Їх обсяги не співпадають, але вони належать
спільному родовому поняттю.
 Види несумісних понять: 1) супідрядні (співпідпорядковані),
2) контрарні (протилежні) та 3) контрадикторні (суперечні).
4. Логічною формою тези й аргумента є судження, тобто
думка, у якій на підставі звʼязку понять
виявляються властивість або відношення, що розкривають
зміст одного з понять.
Судження — це форма міркування, в якій стверджується
або заперечується звʼязок між предметом та його ознакою,
відношення між предметами або факт існування
предмета. Характерною особливістю судження є те, що
при логічно правильній побудові воно може бути істинним
або хибним.
У складі судження виділяють три елементи, два з яких є
поняттями, які мають назву субʼєкт і предикат.
Субʼєкт (subjektum «S») – це поняття, яке є предметом
судження (про що або про кого говориться в судженні), а
предикат (praedikatum «Р») – це поняття, яке є ознакою
предмета (те, що стверджується або заперечується у
відношенні субʼєкта), і звʼязка (зображується як «—»)
виражає твердження або заперечення.
Субʼєкт і предикат називаються термінами судження.
 Судження підрозділяють на прості або складні.
 Просте судження – це судження, яке не містить в своїй
структурі в якості її частини ніяких інших суджень.
Наприклад: «Всі адвокати – юристи».
 Складне судження – це судження, що складається з
декількох простих суджень. Наприклад: «Якщо ви будете
наполягати на своїй точці зору, то вам буде необхідно її
довести».
Умовивід – форма міркування, завдяки якій з одного або декількох суджень за визначеними
правилами виводять нове судження
Його структура складається із:

засновків – вихідних суджень, з висновку – нового судження,

правила
яких виводиться нове судження отриманого логічним шляхом із
висновлення
(може бути 1 або більше) засновків
 Умовиводи поділяють:

1. за ступенем обґрунтованості висновку на:

б) недемонстративні
а) демонстративні (необхідні) – висновок з
(ймовірнісні) – правила висновку
необхідністю випливає із засновків, тобто логічне
забезпечують лише ймовірнісне
слідування в таких умовиводах є логічним законом
слідування висновку із засновків
2. за напрямком логічного слідування на:
І. дедуктивні – перехід від загального знання до часткового є логічно необхідним
умовиводи логіки предикатів (силогізм)
умовиводи логіки суджень
3. за кількістю засновків:
 безпосередні – висновок виводиться з одного засновку: перетворення, обернення, протиставлення предикату,
умовиводи за логічним квадратом
 опосередковані– висновок виводиться з двох засновків: категоричний силлогізм, умовиводи з суджень із
відношеннями, суто умовний силогізм, розділово-категоричний силогізм, лема, полісилогізм і сорит
ІІ. недедуктивні – міркування, в яких висновки є імовірно істинними
 індуктивні – перехід від знання меншого ступеня спільності до знання більшого ступеня спільності (від
одиничних фактів до їхніх узагальнень). Розрізняють повну індукцію (буває математична та емпірічна) і неповну
індукцію (буває популярна та наукова)
 традуктивні (за аналогією) – перехід від часткового знання до часткового на основі схожості в істотних
переносимих ознаках
6. Процес раціонального обґрунтування (аргуметація) представляє
опосередковану перевірку судження на істинність. З логічної точки
зору для обґрунтування судження необхідно привести інші, логічно
повʼязані з ним і підтверджуючі його судження.
У структурі обґрунтування виділяють: тезу, аргументи, форму
(демонстрацію, схему).
Теза – це судження, яке необхідно обґрунтувати.
Аргументи – судження, за допомогою яких обґрунтовується теза.
Форма (демонстрація, схема) аргументації – це спосіб, який
застосовується для обгрунтування тези.
 Види аргументації
За формою:
1. Дедуктивна, яка будується за схемами дедуктивних міркувань на
підставі аргументів, які були прийняті раніше. В свою чергу
дедуктивна аргументація поділяється на доказову і проблематичну.
2. Недедуктивна, яка будується за схемами недедуктивних
міркувань. Істинність аргументів в таких міркуваннях, як правило,
не гарантує істинності тези, тому при детальнішому аналізі вона
може виявитися хибною. Таку аргументацію
називають правдоподібною, характерною рисою якої є те, що теза в
цьому випадку має ймовірний характер і потребує подальшої
перевірки.
За ступенем обґрунтованості тези:
 Доказова аргументація – це встановлення істинності тези з
використанням логічних засобів за допомогою аргументів,
істинність яких уже встановлена. Доказова аргументація має
місце, коли усі аргументи є достовірними і форма
аргументації – дедуктивна або повна індукція, або точна
аналогія. Доказове мірування є характерною рисою правового
стилю мислення.
 Недоказова аргументація, при якій теза
залишається правдоподібним твердженням.
За ступенем переконання:
1. Доведення – це логічна процедура повного обґрунтування істинності якого-небудь судження за
допомогою інших достовірних суджень з метою категоричного ствердження тези.
2. Підтвердження – часткове обґрунтування істинності якого-небудь судження з метою посилення тези і
підвищення переконливості доведення.
3. Пояснення – виявлення причини, наслідком якої виступає явище, яке вимагає логічного обґрунтування
з метою підвищення переконливості доведення.
4. Виправдання – підведення під деяку розумову або практичну дію визначенного ціннісного доводу в
процесі обґрунтування з метою підвищення переконливості доведення.
5. Спростування – це повне обґрунтування хибності якого-небудь судження з метою категоричного
заперечення тези.
6. Заперечення – це часткове обґрунтування хибності деяких суджень (критика) з метою послаблення
тези і вказівки на її недоведеність.
7. Інтерпретація – приписування деякого змісту або значення символам і формам формальної системи з
метою обґрунтування знання.
 Види доведень
1. Пряме доведення – це обґрунтування, спрямоване від аргументів до тези. Теза безпосередньо
обгрунтовується аргументами за формулою: 𝑇←(𝑎1∗𝑎2∗𝑎3∗...∗𝑎𝑛)
2. Непряме доведення – це обгрунтування, в якому істинність тези обгрунтовується шляхом
встановлення хибності антитези. Антитези, в свою чергу, за правилами логічного квадрату поділяють на
два види: суперечну, на основі якої будують апагогічне доведення і протилежну, на основі якої будують
розділове доведення.
А. Апагогічне доведення – це обгрунтування на підставі виведення із антитези і наявних аргументів
протиріччя за формулою:
~(T V ~T)
Б. Розділове доведення – це побудова обгрунтування тези, яка є членом дизʼюнкції, відповідно правилам
заперечно-ствердного модусу розділово-категоричного силогізму за формулою:
A V B V C V T, ~A *~B*~C
T
Види спростувань
Спростування має показати, що
- неправильно побудоване саме доведення (аргументи або демонстрація),
- висунута теза хибна або не доведена.
Критика не може бути визнана спростуванням у випадках: а) якщо аргументи
не є достовірними твердженнями; б) якщо форма критики – правдоподібне
міркування; в) якщо має місце як перше, так і друге.
Розрізняють три способи спростувань: спростування тези (пряме або
непряме); критика аргументів; виявлення неспроможності демонстрації.
І. Спростування тези – це вид критики, спрямований на обґрунтування безпідставності
(хибності або малого ступеня правдоподібності) тези, яку висуває
пропонент. Розрізняють пряму та непряму критики.
1. Пряма критика будується у формі обгрунтування, яке отримало назву "зведення до
абсурду". Хід міркування у цьому випадку такий. Умовно припускають, що положення, яке
висунув пропонент, є істинним. Далі з наявних аргументів і тези виводять усі можливі
наслідки і проводять їх аналіз. Під час такого аналізу може зʼясуватися, що наслідки або
суперечать один одному, або суперечать об'єктивним даним (фактам дійсності). На цих
підставах доходять висновку про безпідставність тези, спираючись на правило: хибні наслідки
завжди свідчать про хибний висновок.
2. Непряма критика будується за допомогою обгрунтування антитези.
Хід міркування у цьому випадку такий. Висувається твердження, яке є запереченням тези,
тобто антитеза (~Т). Далі обґрунтовують її істинність за допомогою аргументів критики. На
підставі цього робиться висновок про хибність тези пропонента.