Студії з юридичної аргументації

ПРЕДМЕТ І ЗАГАЛЬНОЛОГІЧНІ ОСНОВИ

ЮРИДИЧНОЇ АРГУМЕНТАЦІЇ

Тема:
«Предмет і значення юридичної аргументації.
Аргументація та мова права»
 ПЛАН

1. Поняття юридичної аргументації та її місце в системі наук.

2. Міждисциплінарний характер досліджень аргументаційного процесу. Логічний, риторичний, та

діалектичний підходи до юридичної аргументації.

3. Юридична аргументація як метод юридичної практики. Емпірична й теоретична юридична

аргументація.

4. Дослідження, обґрунтування та переконання в юридичній аргументації.

5. Психологічні аспекти юридичної аргументації.

6. Історичний розвиток теорій юридичної аргументації: від виникнення та розвитку в античній Греції і
Римі до сучасних теорій.

7. Аргументація та мова права.

1. Дослідження аргументативної діяльності та
процедур обгрунтування сьогодні принципово
міждисциплінарне. Вони задіюють безліч спеціальних
галузей знання, крім сучасної логіки, включаючи
теорію комунікації, семіотику, штучний інтелект,
когнітивні дисципліни, методологічний інструментарій
герменевтики, феноменології, філософії мови,
когнітивний і еволюційний підходи в епістемології.
Юридична аргументація виступає в якості однієї з основних
логічних складових юридичної техніки, що має за мету
здійснення правозастосування за певними логіко-
юридичними нормами.

Сучасна теорія юридичної аргументації поєднує знання

формально-логічних теорій загальнотеоретичного значення
зі змістовними завданнями правознавчої теорії та юридичної
практики
 Логічна процедура, в процесі якої здійснюється
підтвердження одного судження за допомогою іншого,
називається аргументацією.

Юридична аргументація, з логічної точки зору, – це процес

підбору аргументів та структурування відношень між ними
відповідно логічним правилам істинності, що здійснюється у
юридичному контексті.
Об’єктом юридичної аргументації в практичному сенсі є
правдивість чи неправдивість юридично значимих суджень,
справедливість чи несправедливість судових рішень, їх
відповідність чинному законодавству, що оцінюється за
логічними нормативами істинності або хибності.

Предметом теорії юридичної аргументації як дисципліни

логічного циклу є логічні засоби переконання у мовленнєвих діях
юридичного значення при досягненні цілей права.
 2. Теорія юридичної аргументації представляє напрям
теоретико-прикладних досліджень, що поєднує знання
логічної форми та юридичного змісту. Синтезування знань
логіки та правознавства і юридичної практики обумовлює
міждисциплінарний характер предмету теорії юридичної
аргументації.
Методологія досліджень поєднує методи логіки,
гносеології, психології, лінгвістики, етики, правознавства
тощо. При цьому, «логічний стрижень» цієї теорії є
визначальним.
 Логічний підхід до аргументації традиційно концентрується на
аргументації як продукті, де увага в першу чергу спрямована на значущість
аргументів, в яких з одного або більше засновків виводиться висновок.
Риторичний підхід прагне сконцентруватися на аргументації як процесі
і підкреслює ефективність успішних кроків, що робляться в аргументації, з
точки зору прийняття деякої думки.
У діалектичному підході комбінуються підходи, орієнтовані на продукт
і орієнтовані на процес. Метою діалектичного підходу є обгрунтування того,
як систематично має бути проведена дискусія для того, щоб критично
оцінити точки зору. Аргументація в діалектичному сенсі є систематичне
управління дискурсом з метою досягнення критичних рішень.
3. В загальнотеоретичному аспекті можна поділити юридичну аргументацію
на теоретичну та емпіричну, що основані на юридичному досвіді у практиці
правозастосування.
Основні аспекти предмету юридичної аргументації: суто логічний,
гносеологічний, логіко-риторичний, психологічний, комунікативний.
Суто юридичний аспект юридичної аргументації, наприклад, нормування
процедури юридичної аргументації за допомогою процесуального права
(кримінального чи цивільного) виходить за межі даної навчальної
дисципліни, тому що вона розглядається за своєю методологією на базі
дисциплін логічного циклу, а за предметом – в міждисциплінарному
форматі, де поєднуються змістовні характеристики декількох наук.
 В суто логічному аспекті юридична аргументація розглядається як мисленнєва структура,
процес створення якої відповідає правилам побудови строгих логічних форм. В даному аспекті
юридична аргументація обумовлена логічною формою та приймає логічне значення істинності, тобто
вона орієнтована на правильність логічної форми.
В гносеологічному аспекті юридичне пізнання орієнтовано на змістовну істинність, що не
відповідає загальнонауковим критеріям повноти, вичерпності, а має бути достатньою для прийняття
юридичного рішення.
В логіко-риторичному аспекті юридична аргументація постає у формі висловлювань з
урахуванням особливостей виражальних засобів мови, доцільності їх використання в юридичній
практиці або правознавчій теорії.
В психологічному аспекті юридична аргументація постає у вигляді смислових конструкцій
свідомості та їх взаємодії з несвідомим, тобто відкриває суб’єктивні контексти, що супроводжують та
обумовлюють індивідуальний вибір та використання того чи іншого змісту юридичного аргументу.
В комунікативному аспекті юридична аргументація представляє собою моделі мовної взаємодії,
що сприяють ефективній передачі інформації юридичного значення.
4. Гносеологічний, логічний та лінгво-психологічний аспекти юридичної аргументації представляють
3 процедури: дослідження, обґрунтування та переконання.
 Дослідження – гносеологічна процедура, в якій предмет дослідження постає у своїх властивостях
з виокремленням юридично суттєвих ознак при юридичному визначенні. Процедура дослідження
нормується юридичним чином, завдяки чому не всі засоби дослідження можуть бути
прийнятними. Тобто, деякі слідчі дії можуть вважатися не правовими діями.
 Обґрунтування відноситься до суто логічних процедур, що є аспектом юридичної процедурної
практики. Воно обумовлене законом достатньої підстави і логічною теорією доведення.
Обмеження інтелектуальних можливостей обґрунтування також пов’язано з юридичною
необхідністю.
 Переконання – це лінгво-психологічний аспект процедури юридичної аргументації, що
представляє результат інтелектуально-процесуальної дії. Переконання досягається за допомогою
взаємодії логічних, психологічних та лінгвістичних форм та представляє собою смислову
цілісність, що приймається слухачем та становиться предметом його віри.
 Переконання – це процедура і результат прийняття на віру будь-якого судження шляхом застосування
комплексної логіко-психологічної та логіко-лінгвістичної техніки.

 Переконання досягається в процесі доведення, в різних формах комунікації.

 Переконання є метою юридичної аргументації. Суддя має бути переконаний у правоті однієї зі сторін судової
суперечки, інакше судейська постанова не буде прийнята.

 Докази є логічним інструментом переконання.

 Істина також стає інструментальною у процедурі переконання, тобто наявність істинного судження в
юридичній аргументації не гарантує його обов’язкового прийняття.

 Переконання відрізняється від примушування, яке здійснюється проти волі й бажання людини. Він може бути
фізіологічним або психічним, індивідуальним або колективним.

 Теорія аргументації при моделюванні ефективних для практики форм комунікації базується на моральних
принципах взаємодії людей.
5. Аргументація складає раціональну частину процесу
переконання, яка пов'язана головним чином з логічними і
евристичними способами міркувань. Не меншу роль в
переконанні грають психологічні, емоційні, інтенціонально-
вольові і інші дії, які прийнято відносити до психологічних і
прагматичних чинників.
В сучасній практиці аргументації психологічні аспекти
аргументації нерідко розглядаються як моменти, що ослабляють
дію раціональних аргументів. В логіці такі аргументи означають
терміном argumentum ad hominem.
6.Аргументація – це процес пошуку і пред’явлення переконливих підстав
для наших суджень про дійсність. Стосовно юриспруденції аргументація є
універсальною для всієї сфери права логіко-методологічною процедурою
пошуку і встановлення переконливих підстав для наших суджень про
юридично значущі події, їхню правову оцінку і прийняття адекватних їм
рішень. Предметна сфера аргументації в праві охоплює всі рівні
функціонування правової системи.
Вже на ранніх фазах історії людства майнові суперечки, розслідування
кримінальних справ і відповідні судові рішення поставили вимогу
аргументації і розробки її техніки. Вважається, що перші спроби розробки
такої техніки були здійснені давньогрецькими софістами наприкінці V-
початку IV ст. до н.е. (Протагор, Горгій, Продік, Гіппій).
 Філософські зусилля Сократа, Платона і Аристотеля (IV ст. до н.е.) були присвячені подоланню
методологічного релятивізму софістів.
 Платон (428/427 - 347 до н. e.) у діалогах «Філеб», «Політик», «Федр» радить при виборі методу
філософствування діяти за законом однорідності і законом специфікації.
 Аристотель (384 - 322 до н.е.) неодноразово звертався до розробки теорії аргументації у своїх
творах «Метафізиці», «Категоріях», «Про софістичні спростування», «Топіці» і «Риториці».
 До числа виняткових заслуг Цицерона (106 - 43 до н.е.) перед практичною юриспруденцією усіх
часів належить те, що він першим сформулював і у своїй праці «Топіка» надав звід корисних
рекомендацій, що стосується стратегії і тактики судових спорів як сфери практичного
обґрунтування.
 Розвиток теорії аргументації у Стародавньому Римі пов’язаний з Квінтіліаном (35-106 н.е.). У
своїй праці «Риторика» він дає численні поради стосовно планування, організації і тактики судової
аргументації.
 Завдяки рецепції римського права і адаптації аристотелівської філософії і логіки до проблем
раціональної теології в середньовічній схоластиці виробляється унікальний за технічною
витонченістю діалектичний метод, який стає парадигмою теоретичного обґрунтування в
середньовічній континентальній юриспруденції. Визнаними майстрами цього методу були П’єр
Абеляр (1079-1142) та Томас Аквінський (1225-1274).
 В Англії важливим джерелом для подальшого розвитку теорії аргументації в епоху Відродження
стала праця Ейбрахема Фронса (Abraham Fraunce, ? -1633) «Логіка юриста з прикладами приписів
логіки у практиці загального права» (The lavviers logike exemplifying the præcepts of logike by the
practise of the common lawe. London, 1588).
 Інший знаменитий англійський юрист, філософ і державний діяч Френсіс Бекон (1561-1626)
першим у Новий час у творі «Велике відновлення наук» поставив питання про розроблення «науки
судження про судження» як загальної теорії доказів або металогіки.
 Послідовник Бекона, Томас Гобс (1588-1679) запропонував докладно розроблену філософську
теорію судового обґрунтування, що стимулювала розробки даної теми у більш пізніх авторів
(Лейбніца, Вольтера, Бентама).
 Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716) поставив завдання виявлення базових правових
конструктів як необхідних і достатніх підстав для подальшого аналізу правових проблем. У
докторській дисертації «Елементи природного права» (1672) він запропонував роширити
аристотелівську систему модальностей «можливо», «неможливо», «необхідно», специфічними для
права модальностями: «обов’язково» (debitum), «дозволено» (licitum), «заборонено» (illicitum) і
«байдуже» (indifferentum). Визначення модальності аргументів дозволяє раціонально оцінити стан
речей та спосіб його розуміння.
 Незважаючи на несприйняття лейбніцевих ідей щодо моживості встановлення гармонії в сфері
права, Жан-Марі-Аруе Вольтер (1694-1778) поставив те ж саме, що і Лейбніц, питання про роль
імовірностей у кримінальному процесі. Він протиставляє становій нерівності принцип формальної
рівності всіх людей перед законом, відмовляється від теологічного обґрунтування права і
переходить до його світського раціоналістичного обґрунтування, протиставляє інквізиційному
кримінальному процесу змагальний процес.
 Італійський юрист Чезаре Бекаріа (1738-1794) у трактаті «Про злочини і покарання» наполягав на
точній формальній логічності судового доведення, що зводиться до застосування так званого
юридичного силогізму: «Із приводу кожного злочину суддя повинен побудувати правильний
умовивід. Більший засновок – загальний закон, малий – діяння, противне або згодне з законом;
висновок – свобода або покарання. Якщо суддя за примусом або за своєю волею зробить, замість
одного, хоча б тільки два умовиводи, то ні в чому не можна бути упевненим».
 Формування класичних концепцій обґрунтування в логіці і філософії права завершується в
роботах англійця Джеремі Бентама (1748–1832), який у своїй праці «Про судові докази» (1825)
апелює до «природного порядку» виникнення прав і обов’язків.
 Сучасна теорія аргументації стала розвиватися наприкінці 1950-х років.

Найбільш визнані теорії були сформульовані бельгійським юристом

Хаїмом Перельманом, британським вченим Стівеном Тулміном, а також
сучасними дослідниками з Нідердандів Франсом ван Еемереном, Робом
Гроотендорстом та їх учнями.

З розпадом СРСР в нашій країні посилився науковий і практичний

інтерес до теорії аргументації. Над її розробкою плідно працюють
представники київської і харківської шкіл, зокрема А. Конверський, О.
Тягло, І. Хоменко, О. Щербина, О. Юркевич та ін.
7. Процес аргументації пов’язаний з пізнавальним мисленням, яке знаходить своє відображення в
мові. Тому аргументація розглядає думку саме в її мовному виразі.

Семіотична специфіка мови права полягає не стільки в площині семантики (будь-яка сфера людської
діяльності може бути спеціфікованою в залежності від своєї предметної області), і не в синтактиці
(вона більш-менш спільна для всіх сфер мислення), скільки в прагматиці, тобто правилах розуміння,
які набувають максимально-загального визнання застосовуваних у правовій мові знаків у порівнянні
з буді-якою іншою сферою практики та пізнання.

Найбільш важливі поняття, що застосовуються у юридичному обігу, визначаються законом у так

званих “дефінітивних нормах” (поняття "угоди" у цивільному праві, поняття "злочину" у
кримінальному праві, поняття "конвенції" у міжнародному праві тощо).

Нормативним закріпленням прагматичного застосування слів (термінів) забезпечуються

однозначність, ясність та точність мови права.
Стрижневі семантичні категорії у мові пра­ва:
індивідні імена - імена таких суб’єктів права, як фізичні особи або правничі інстанції;
предикати, тобто позначення вла­стивостей, відношень, функцій, дій, насичених правовим
змістом;
висловлення, тобто сполучення імен з предикатами, які виражають об’ єктивний зв’язок
денотата і його властивостей: «Усі дієздатні особи є правоздатними", "Деякі правоздатні особи не є
дієздатними" тощо;
вказання на агентів дій - фізичних або юридичних чи посадових осіб:
пропозиційні установки, які модалізують висловлення: "Закон вимагає, щоб звинувачений у
злочині мав захисника»;
семантичні координати висловлень: "вступати в дію з 1 січня 1996 року", "поширюватися на
такі та такі сфери правових відносин" і т. ін.