КОРОТКИЙ ЗМІСТ І

АНАЛІЗ В. СТУСА
«ФЕНОМЕН ДОБИ
СХОДЖЕННЯ НА
ГОЛГОФУ СЛАВИ
 ЗМІСТ
Феномен доби Сходження на Голгофу слави" -
"

це твір Василя Стуса, у якому він аналізує

духовний стан українського народу в контексті
політичних подій. В основі лежить ідея про те,
що нація переживає складний період іспиту,
але через це відбувається її духовне зростання.
Автор порівнює цей процес із сходженням на
Голгофу, де через муки і страждання народ має
знайти свою славу.
 АНАЛІЗ
Василь Стус був не лише видатним поетом, а ще й талановитим
знавцем літератури. Навіть мріяв про професію науковця —
недарма ж навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т.
Шевченка, яку, однак, мусив залишити через участь у
правозахисному русі. Найбільше В. Стуса зацікавила постать
Павла Тичини — геніального митця, який у часи кривавого
сталінського терору обрав шлях пристосуванства і зрештою
зрікся своїх мистецьких ідеалів. У 1970—1971 роках
поет-«шістдесятник» написав дослідження «Феномен доби
(сходження на Голгофу слави)», у якому на прикладі П. Тичини
розглянув становище митця в тоталітарному суспільстві.
Показовою є й назва — «Феномен доби». Адже саме сталінська
доба створила умови, коли поети або гинули, або мусили
оспівувати радянські цінності.
У творчому житті П. Тичини переломним став 1934 рік — тоді він
видав збірку «Партія веде», засвідчивши свою лояльність до
влади. На це й звернув увагу В. Стус, жорстко і правдиво
написавши: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться
іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя
високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм
геніальним обдаруванням». В. Стус зарахував геніального автора
«Сонячних кларнетів» до решти жертв сталінського терору: «Як би
там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого
суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи
Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала
смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був
приневолений до існування як духовний мрець, до існування по
той бік самого себе.
Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму
талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила.
Починалася смуга подальшої деградації поета, причому
деградував покійний поет так само геніально, як колись писав
вірші». Хоча В. Стус ставився прихильно до ранньої творчості П.
Тичини, це не порушило принциповості його оцінок.
Поет-«шістдесятник» міряв свого старшого колегу по перу
власною міркою максималіста: обстоював абсолютну відданість
мистецьким ідеалам. Він визначив насамперед своє бачення
мистецького покликання: бути собою й не хилитись перед
обставинами, не зраджувати творчих цінностей. Адже зрада
дорівнює загибелі митця: «Геніальний Тичина вмер. Лишився
жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію
переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини.
Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над
небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно
це казати, але наступна творчість Тичини — це майже
ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші
поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці
бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але
мертвою поетовою рукою». Праця В. Стуса «Феномен доби
(сходження на Голгофу слави)» не лише про П. Тичину. Вона
є максимально правдивим словом про високе творче
покликання й фатальну зраду, що загрожує духовною
смертю. У ній відобразились і погляди кращих із покоління
«шістдесятників», тих, хто не зрадив і, попри загрозу
репресій, зберіг вірність своїм ідеалам.
 ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА:
https://uahistory.co/pidruchniki/borzenko-
ukraine-literature-11-class-2019-profile-level/
95.php